Найголовніше – післясмак меланхолії, який так рідко зустрінеш зараз у кіно

"Золотого ведмедя" на 69-му Берлінському міжнародному кінофестивалі отримала трагікомедія "Синоніми" ізраїльського режисера Надава Лапіда. Картина розповідає про спроби іммігранта стати справжнім французом. Про найяскравіші стрічки фестивалю розповідає кінокритик 28-річний Юрій Самусенко

"Золота рукавичка" – реж. Фатіх Акін, Німеччина, Франція

Маніяк убиває старих повій. Знайомиться з ними в барі "Золота рукавичка". Тіла зберігає вдома, на горищі. "Що це за сморід?" – запитує його брат, коли заходить у гості. Фріц Гонка відповідає: ""Внизу живуть греки, вони варять якісь свої супи".

Режисер Фатіх Акін – турок, який давно живе в Німеччині. Вустами своїх персонажів критикує нетерпимість німців до інших народів. Цього разу закид у бік іммігрантів іде від хворої на голову людини.

Справа серійного вбивці з Гамбурга Фріца Гонка нашуміла в 1970-х.

 

Акін раніше знімав мелодрами й трилери. А тут неочікувано створив найскандальніше кіно цьогорічного Берлінського фестивалю. На моєму сеансі із залу вийшли троє чоловіків. Берлінале давно не бачив таких жорстоких і провокативних стрічок.

Фільм змушує переживати жах. Має на меті викликати емоції – огиду, і йому це вдається. Багато крові та психологічного насилля. Наприкінці стрічки в титрах режисер показує фотографії реального будинку Фріца Гонка з розкладеними ляльками та розклеєними постерами з оголеними жінками. Від цього охоплює ще більший страх.

Режисер говорить, що хотів показати життя душевнохворої людини. Залізає в його голову та рефлексує. Маніяк карикатурний. Його реальний прототип – це такий собі білий комірець, який трохи чимось замазаний. А персонаж фільму – чоловік-тінь. Якщо не вбиває, то п'є шнапс. Злочинця ніхто навіть не намагався спіймати. Поліція викриває його випадково – коли в маніяка сталася пожежа на горищі.

"Так давно, сину мій" – реж. Ван Сяошуай, Китай

Ліюнь дізнається, що вагітна. Жінку просто із заводу забирають робити аборт. Її чоловік Йаоюнь хоче це зупинити, але не може. Вони – сім'я китайських робітників. Їхній 10-річний син утопився. Батьки намагаються змиритися з трагедією. Навіть всиновили хлопчика, на­звавши його іменем загиблої дитини. Китайські закони забороняють їм народжувати вдруге.

Режисер Ван Сяошуай зняв 3-годинну сімейну сагу.

Головні герої хочуть забути про втрату дитини, але нічого не допомагає. Пробують витримати вагу часу, який неминуче розчавить їх страшною правдою про смерть сина наприкінці фільму.

"Так давно, сину мій" – кіно не для всіх. Це переважно мелодрама. Але в неї повірило журі Берлінале, бо дало нагороди в номінаціях "Найкраща чоловіча роль" і "Найкраща жіноча роль". Я теж повірив. Були глядачі, які казали, що картина поверхнева. Але жодна стрічка на Берлінале не змусила мене так замислитися над буттям. Найбільше вражає чесність висловлювання, де режисер не приховує свого захоплення та обурення. Всі емоції персонажів – на поверхні, є де пустити сльозу. Власне, в цьому фільмі взагалі нема чого соромитися, адже такої відвертості в китайському кіно не було давно.

"Руйнівниця системи" – реж. Нора Фінгшайдт, Німеччина

9-річна Бенні має проблеми з психікою. Не контролює себе. Розізлившись убиває на ковзанці дівчинку. Мати Бенні починає зустрічатися з новим чоловіком. У доньки з ним конфлікти. Дівчинку забирають у дитячий будинок, де за нею наглядатимуть психологи. Але її не може витримати ніхто. Вона переїжджає з одного закладу в ­інший. Хоче повернутися додому. Фільм веде до того, що лише мати може їй допомогти, але вона боїться.

"Руйнівниця системи" отримала приз Альфреда Бауера – третю основну нагороду після "Золотого ведмедя" та гран-прі. Я не прихильник ідеї, що у стрічці має бути якась мораль або меседж. Але в цій є таке відчуття. Це кіно про відповідальність, яку майже ніхто не хоче на себе взяти. А хто намагається – насправді не може допомогти дитині з біполярним розладом.

Напередодні церемонії нагородження зустрів у холі виконавицю головної ролі Гелену Зенгель. Це її перший фільм. У житті дівчинка зовсім інша, постійно з батьками. Тоді я зрозумів, як вона класно зіграла. Так переконливо, що боявся до неї підходити.

Кіно може спустошити, коли дивишся, що відбувається з хворою і самотньою дитиною, якій ніхто не може допомогти.

"Сувенір" – реж. Джоанна Гоґґ, Велика Британія

Стрічку показали в "Кінопанорамі" – програмі, в якій демонструють світові прем'єри, що не входять у конкурс і водночас дають змогу привозити на фестиваль зірок. У "Сувенірі" найбільша зірка – англійка Тільда Свінтон. У головній ролі її донька – 21-річна дебютантка Онор Свінтон-Бірн.

Джулі – студентка першого курсу лондонської кіношколи, за сюжетом. Хоче стати новим Гічкоком. Закохується в набагато старшого Ентоні, який утримує її увагу інтелектом і сексуальністю. Насправді він – наркоман. Джулі страждає від цих стосунків й водночас не може жити без цього чоловіка.

Спочатку здається, що головна героїня зображена плоско. Але потім усвідомлюєш, що харизматичний і маніпулятивний Ентоні – її перше кохання. Тому вона так наївно поводиться. У перші дні вона навіть не помічає, що він – героїнщик.

"Сувенір" – не сльозочавилка і не претензійна робота, як більшість конкурсних стрічок Берлінале. Це чесна і стильна історія про нещасливе кохання. Такі зараз у тренді після оскароносних драм "Місячне сяйво" та "На­зви мене своїм ім'ям".

Але найголовніше у "Сувенірі" – це його післясмак меланхолії, який так рідко зустрінеш зараз у кіно.

"Хлопчик, який приручив вітер" – реж. Чиветел Еджіофор, Велика Британія

Скоро вибори, тому обіцянки так і сип­лються на голови жителів маленького села. Дія картини відбувається в Малаві – країні на південному сході Африки. Кожен кандидат за допомогою шаманів обіцяє дощ і гідний урожай кукурудзи. 14-річний Вільям не вірить політикам. Хоче змайструвати вітряк, що качав би з-під землі воду. Та не знає, як це зробити. Бо його сім'я не має грошей оплачувати навчання в школі. Шантажує викладача: "Я знаю, що ви ходите до моєї сестри. Давайте з вами домовимося, і ви пропустите мене в бібліотеку". Отримавши доступ до книжок, вчиться й робить той вітряк-насос.

"Хлопчик, який приручив вітер" – режисерський дебют актора Чиветела Еджіофора, який грав головну роль в оскароносній стрічці "12 років рабства". Зняв кіно за реальними подіями. Прототипів режисер покаже наприкінці у короткій нарізці під час титрів. І цей епізод ще більше додає сили фільмові.

Amazing Grace – реж. Алан Елліотт, США

Amazing Grace – концерт Арети Франклін, який знімав режисер і актор Сідні Поллак. 1972 року співачка захотіла повернутися до свого коріння. Вирішила за дві ночі записати госпел-альбом Amazing Grace з живою аудиторією. Між піснями виступає пастор. Жартує як стендап-комік: "Там представники студії Warner Bros. ходять із камерами. Якщо якийсь оператор підійде занадто близько до вас, будь ласка, не бийте його. Хоч він і білий".

Дійство відбувається у приміщенні баптистської церкви в Лос-Анджелесі. У другу ніч послухати роботу над диском приходить Мік Джаґґер, вокаліст The Rolling Stones. На нього майже ніхто не звертає уваги, хоча він там – один із небагатьох білих.

Платівка Amazing Grace стала платиновою одразу після виходу.

Фільм вважали втраченим. Оператори тоді напартачили з плівкою. Частина кадрів загубилася, частину вкрали. Згодом в архівах знайшли залишки.

Під керівництвом режисера й композитора Алана Елліотта склеїли матеріал на півтори години. Монтаж дуже вдалий. Стрічка відчувається завершеною. Коли йдуть титри, Арета продовжує співати й ритмічно плескати. Практично вся фестивальна зала повторювала за нею. Відчуття – як на концерті гурту, де нема нікого випадкового, а є справді фанати. Мабуть, це найбільший кайф і Берлінського фестивалю.

Коли показують Україну, стрічка стає схожою на липкий кошмар

В основному конкурсі 69-го Берлінського кінофестивалю брали участь 16 стрічок.

Серед них історична драма "Гарет Джонс" – про Голодомор 1932–1933 років в Україні. Картину спільного виробництва України, Польщі та Великої Британії зняла польська режисерка 70-річна Аґнешка Голланд.

– Це справжнє світове кіно, – каже кінокритик Андрій Алферов, 41 рік. – І британські, й українські актори грають на високому рівні. Усе знято якісно. Кадр говорить сам за себе. Він є інформативною одиницею. Людина може сидіти й мовчати, а ти одразу розумієш, про що думає, які в неї почуття й наміри.

1933 рік, валлійський журналіст Гарет Джонс приїхав у СРСР, за сюжетом. Розслідує злочини сталінського режиму, зокрема Голодомор. Джонса грає англієць 33-річний Джеймс Нортон. Його колегу Волтера Дюранті втілив американець Пітер Сарсгаард. Між цими героями є цікавий конфлікт. Дюранті живе в Москві, очолює місцеве бюро газети "Нью-Йорк Таймс" і заперечує Голодомор у своїх матеріалах.

Аґнешка Голланд дещо відривається від реальних фактів. В одну поїздку Гарета Джонса до СРСР зводить одразу три його подорожі протягом 1930-х. Сцени у Великій Британії – світлі. Коли журналіст прибуває в СРСР, зображення темніє. А коли потрапляє в Україну, картинка стає зовсім похмурою. Тут стрічка схожа на якийсь липкий кошмар. Голланд пропонує художнє осмислення історії, а це завжди глибше й цікавіше, ніж доку­ментальний факт.

Нічого нового про Голодомор тут не повідомляється. Правда, представників іноземної преси сильно пересмикнуло на сцені, в якій українські діти підгодовують очманілого від голоду британця людським м'ясом. Але Голланд не педалює, і всі подібні кадри зняті без зайвого натуралізму.

Кіно передусім не про Голодомор, а про етику професії. Показує, як західне суспільство мовчить і цим фактично підтримує політику Сталіна.

"Гарет Джонс" дає приклад того, як має працювати журналіст – спостерігати і повідомляти. Проговорює до українців, що мусимо вивчати й визнавати свою історію. Тільки так ми зможемо стати свідомою європейською державою.

×