По 260 тисяч гривень отримають лауреати Шевченківської премії цьогоріч. Їхні імена оголосили 10 лютого. У номінації "Література" переміг поет Юрій Буряк зі збіркою "Не мертве море". Найкращим літературознавцем визнали Костя Москальця з книжкою "Сполохи". Актора Петра Панчука відзначили за втілення образу Тараса Шевченка на сцені. Художника Миколу Компанця – за цикл "Земля моїх батьків". Переможців нагородять у березні, після підпису відповідного указу президентом
Віктор НЕБОРАК, 53 роки, поет, літературознавець:
– Шевченківська премія Москальця – заслужена. І хоч зазначено, що дали її за збірку есеїстики "Сполохи", насправді – за все, що він робить. Його читачі – ті, хто цікавиться усім, що варте читання. Їм приємно заочно поспілкуватися з Москальцем про Тараса Прохаська, Іздрика, Оксану Забужко, Івана Малковича, Грицька Чубая, про яких він пише у "Сполохах".
У нас літературна критика перетворилась на рекламні повідомлення, в ліпшому варіанті – розширені анотації. А в Москальця – високоінтелектуальні тексти. Вони засвідчують, що гуманітарна думка в Україні не померла.
До Костя в село Матіївка на Чернігівщині я їздив із Віктором Морозовим, покійним Олегом Лишегою на останнє "Замикання вод". Присвячене це дійство підготовці річки до зими або літа. Москалець їх знімає, монтує, накладає музику й викладає в мережу. Відеороликів уже з десяток. Є один сюжет, коли поет Василь Герасим'юк заліз в ополонку голяка. У нього виявилось доволі струнке тіло у 50 з гаком років, має найменший живіт серед поетів-вісімдесятників. Москалець давно не лізе у воду – через проблеми зі здоров'ям.
У Львові з Віктором Морозовим ми брали машину на прокат і мандрували до Москальця через усю Україну, наче Джек Керуак – Америкою. Заїжджали в містечка, десь пили каву, десь – щось міцніше. А ввечері читали вірші в хатинці Москальця – Келії Чайної Троянди. Кость дуже шанує світ близьких людей. У часи успіху театру-студії "Не журись" його виснажували переповнені зали. Тому й кинув групу на піку шаленої популярності. Зараз навіть мені з ним важко зв'язатися. Доводиться лише через довірених осіб телефонувати. Він трубку майже не бере або має вимкнений телефон.
Василь ПЕРЕВАЛЬСЬКИЙ, 76 років, графік, завідувач кафедри графічного мистецтва Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури:
– Над своєю "Гоголіаною" Микола Компанець працює 30 років. На його роботах письменник – справді український, закоханий у свою землю. В образах Компанця є гоголівська таїна. Узяти хоча б портрет Миколи Васильовича: з темного тла проступає його обличчя. За ці 30 років Компанець вріс у світ письменника. Часто сам каже: "Встаю з Гоголем, лягаю з Гоголем, і вночі сню Гоголем". Якби вони колись зустрілися, то Микола Васильович був би задоволений таким співавтором його творів.
У серії "Земля батьків моїх" – це перш за все рідне село Компанця Рудня на Київщині. Тут чудесні пейзажі з вербами, болотами. Виконав їх пером і кольоровою тушшю – це мільйони штрихів, які мають вберегти білизну паперу і перетворитися на ліричні образи. Особливо щемко стає, коли бачу персонажів цих творів – бабусь і дідусів, що сидять на колодках. Вони струджені, відробили все життя, доживають віку на мізерній пенсії, але при цьому добрі, умиротворені.
Знаю Миколу Компанця з 1965-го. Разом училися в академії. Дипломна робота його була – "За двома зайцями" Старицького. Тоді всі відзначили, що художник проник у світ персонажів. Після того Микола отримав розподілення в Душанбе (Таджикистан. – "Країна"). Чомусь саме національно-свідомого студента направляли кудись подалі. Але він мав стареньких батьків, мусив за ними доглядати, так і лишився в Києві.
Олександр БІЛОЗУБ, 53 роки, режисер:
– Петро Панчук – справжня людина театру. З талантом у нього все нормально. Як і що він грає – це справжній психологічний музично-драматичний український театр. Працював із ним у виставі "Божественна самотність". Панчук зізнавався, що почувається самотньо у світі. Це нормальний стан – не звертати увагу, не розпорошуватися на те, що відбувається навкруги. Самозаглиблення дає можливість грати глибокі, об'ємні ролі. Це вроджена риса характеру Петра.
Від ролі Тараса Шевченка в моїй виставі навіть хотів відмовитися. Але Богдан Ступка йому сказав, що нікуди не дінеться, бо є "штатним Кобзарем" театру Франка. Акторське кліше не заважає Панчуку. Він знає, від чого слід у подальших роботах позбавлятися.
З Панчуком на репетиціях не треба багато працювати. Лише знайти в спектаклі те, що з ним збігається – і пустити у правильне русло. Він може все зробить, бо сам собі режисер.
Тарас ФЕДЮК, 60 років, поет, лауреат Шевченківської премії 2007-го:
– Шевченківський комітет багато разів приймав, м'яко кажучи, більш суперечливі рішення, ніж відзначити поета Юрія Буряка. Це – не моя поезія. Мені ближчі вірші емоційніші, які йдуть від живота, а не від голови, не створені холодним розумом.
Буряк довгі роки працював редактором у видавництві "Молодь", де видав чимало молодих поетів. Потім створив культурологічний "Альманах 2000", багато перекладав із різних мов. Довго Буряка не було помітно як самостійного поета. Відзначали перегуки його віршів із Бажаном. Шевченківська премія дається за якусь книжку, тут – за минулорічну збірку "Не мертве море". Але окремий твір – це привід, насправді оцінюється вся робота письменника. Організаційна, просвітницька діяльність Буряка, думаю, також дотична до відзнаки, але скоріше як момент 25-й. Його творчість заслуговує на відзнаку. Просто він особисто не близький мені поет за естетичним баченням.
Оксана ЧЕПЕЛИК, 54 роки, арт-критик:
– Дізналася про художника Миколу Компанця, коли оголосили результати відбору на премію Шевченка. Її мав би отримати художник, який зробив великий внесок у мистецтво, якого всі знають, про якого говорять. Воліла б, щоб найвагоміша державна нагорода була адекватна часу й реагувала на виклики 2015 року. На жаль, премія досі дивиться в бік тільки традиційного мистецтва. Так сталося, що єдиною відзнакою в сучасному мистецтві у нас є премія Малевича, але її дають поляки. Україна має шанс стати поряд з європейськими країнами. І якраз сучасне мистецтво могло б представляти її в світі. На жаль, з цим Шевченківська премія не має нічого спільного.
Роксана ХАРЧУК, 50 років, літературознавець:
– Премії, література, письменники – все це нікчемне. Хіба Костянтин Москалець – гідна людина. Але не має резонансу в суспільстві. Читають його лише ті, хто у Facebоok. А весь цей цирк: то начебто дали Щербаку, а виявилося Буряку (багато видань спочатку оголосили про перемогу Юрія Шербака. – "Країна"). Так несерйозно в них вийшло. Негарно вчинили зі Щербаком. Хоча я його "Час смертохристів" починала читати, але щось не пішло. Не сказала б, що мене особливо вражала поезія Буряка. Він – такого ж рівня, як Горлач (Леонід Горлач отримав Шевченківську премію позаторік. – "Країна"). Нічого надзвичайного в їхній поезії немає.
На сцені не Шевченко плаче, а я
Що кажуть про свої твори лауреати Шевченківської премії
Петро ПАНЧУК, 58 років, актор:
– Коли дізнався про присудження мені премії, одразу виникло відчуття дяки. Тепер хочеться робити все краще. Знову мав пропозицію влітку заробити грошей у комерційній виставі. Тепер розумію, що треба відмовлятися, бо несу відповідальність за звання. Від першого до третього зіграного мною Шевченка дистанція 10 років. Ці три Шевченки різні. Найпізніший – у театрі російської драми – більш усвідомлений, мужній. Режисер Михайло Резнікович весь час намагався прибрати мою сентиментальність. На роль впливає час і сучасні обставини. Текст Шевченка – його вірші чи листи – не змінюються, але в мене з'являється інша мотивація їх промовляти. Зараз не можу залишатися байдужий до подій в країні. Тому виходжу на сцену й думаю, для чого кажу кожне слово.
Шевченко для мене – комета, що пролетіла 200 років тому. Хтось її бачив. Залишився слід. Я не граю, яким був Шевченко, бо не можу цього знати. Актор відшукує у своєму герої співзвучність із самим собою. На сцені не Шевченко плаче, а я.
У виставі "Всюди один" Тарас Григорович розмірковує: він малював, вчився, а потім почав писати вірші, що не принесли ні копійки, а запроторили в заслання. А він все одно пише їх. Його питають: "С какой целью вы писали стихи?" – це з документів знаємо. Я в цей час за кулісами стою і думаю: а з якою метою співає соловейко? Це вражає мене у саме серце. Колись тільки прийшов у театр Франка, запитав Леся Танюка: чого бракує українському акторові? Він сказав: усвідомлення свого призначення. Після Шевченка можна грати все. Якщо знаєш, для чого виходиш на сцену, то сумління не дасть зіграти вульгарність.
Микола КОМПАНЕЦЬ, 75 років, графік:
– У мистецтві треба поєднати красу і правду. Не можна сьогодні людину нахиляти ще більше, треба дати поштовх надії на майбутнє.
Почав серію робіт "Земля батьків моїх" 15 років тому з чорно-білих рисунків – це образ спаленого села. Був зовсім малий, коли почалася війна, але цей спогад врізався в пам'ять: хат нема, дерева обгоріли. Вони ще довго після того не родили. Пізніші роботи – у мажорних кольорах. Потім захопився тушшю і перейшов майже на повну палітру. У роботах минулого року відчувається напруга – на них немає благополуччя.
Перші книжки, які прочитав, – Шевченко і Гоголь. Не знаю, як вони збереглися в нашій спаленій хаті. Ілюстрував твори обох: дитячі книжки з віршами Шевченка й майже всі твори Гоголя. У них спільне – любов до України. Колись Шевченко написав посвяту Гоголю: "Ти смієшся, а я плачу, великий мій друже" – ось у цьому між ними різниця.
Юрій БУРЯК, 63 роки, поет:
– Минулий рік пов'язаний із Шевченком. Крім того, таке відбувається зараз у країні. Тому отримати премію в такий час – дуже зобов'язує. Я чотири рази номінувався, щоразу доходив до фіналу. Шевченківська премія – це найвища відзнака. Вона спонукає до подальшого руху.
"Не мертве море" – це вірші минулого року. Суто буттєві речі, пов'язані з культурною пам'яттю Європи. Також на ці роздуми накладалися події Майдану. Є у збірці антипутінська поема, написана як полілог (розмова кількох осіб. – "Країна"). Це портрет імперського вампа, маленької людини з шаленими амбіціями. Римляни забороняли таким посідати високі пости, бо від них завжди ставались великі трагедії для суспільства.
3 
1
Коментарі