Ексклюзиви
Вівторок, 04 серпня 2015 13:33

Квартира була велика, сонячна. Але заробляти на хліб я мала сама. Працювала кельнером у ресторані

Співачка Мар'яна Садовська рік жила в Нью-Йорку.

Українська музика тужлива. Але яка – ні? Іранська ще тужливіша – плачуть і плачуть. Один індус сказав: якщо музикант не вміє заспівати так, що всі плачуть, значить він поганий співак. Бетховен теж не тільки "Оду радості" писав. З другого боку, в Україні є життєрадісні, чи жеттєстверджуючі пісні- наприклад весільні, коляди, загалом обрядові. Є теж прекрасні сороміцькі пісні. Еротичний момент дуже важливий – це сила життя. Добрі музиканти, на мою думку, на сцені виконують пісню еротично, не у тому плані, що вони мусять бути напівроздягнені, просто в такій музиці відчувається пристрасть,  відчувається пульс життя.

Моя мама, художниця Катерина Немира, завжди казала: "Коли всі носитимуть спідниці, вдягай штани". Навчила мене бути собою, не боятися плисти проти течії. Ми не їздили відпочивати в "Артек" на море, а збирали гриби в селі Рудочка на Волині. Так проходили мої канікули. Йдучи по лісі, чула голос  моєї бабці. Вона виконувала пісні XIX століття – така романсова, "белькантова",близька класичній манері виконання музика. На цьому я виросла. Мама часто возила мене з братом і друзями в Карпати з наплічниками. У тих походах вперше почула, як співає гуцулка. Це був гарний день, високо, надзвичайне світло навколо, і вона сиділа на порозі своєї хати, і співала. І це вперше я почула "народний", чи "автентичний " спів.  Це було, мов криниця, криниця часу, у якій раптом проривається струмінь води, починає бити живе джерело.

Пізніше в селі Крячківка на Полтавщині Ганна Левада розповідала : "Я виросла сиротою, чоловік дуже рано помер, свекруха була лиха, то отак заспіваю – і ставало мені легше".  Саме Баба Ганна навчила мене  пісню Вдови.  Ця пісня  стала її оберегом. Допомагала пройти в житті крізь добре і зле. Сьогодні ми це називаємо  музичною терапією. Музика й спів допомагають локалізувати хворобу, жаль, сум. Сидять і співають бабці, і за плечима залишаються-забуваються – злидні, війни, голодомори, чоловіки-п'яниці. Сила цих жінок веде мене в моїй музиці. Це – школа життя.

Сьогодні ми собі не радимо без психологів. Перестали співати — вже важко  заспівати " на повний голос", вже не вміємо "у пісні виспівати все". Традиція трішечки відходить. В Канаді, серед інуїтів, котрі перестали виконувати свій традиційний спів-гру (поєднання гортанних технік з ритмічним диханням) спостерігалося зростання кількості самогубств. Коли підрізається коріння, людина залишається, наче без хребта. Але повністю традиція  не зникне , доки не пропаде внутрішня потреба, доки я буду співати, передавати своїм дітям. Чи з вірою, що розштовхую хмари, чи просто для задоволення. Автентика, традиція, обрядовість відходять. Це нормально – у житті ж усе змінюється, перетворюється. Але є гурти "Древо", "Божичі", "Кросна", які виконують автентичний спів. Є рокові, джазові чи поп-групи теж його використовують. Тобто воно не зникає, а перетворюється, переосмислюється.

Мене цікавить сила голосу, як спів впливає на мене й на інших. Голос – це універсальний музичний інструмент. Мене цікавить техніка "extended voice"- голос без обмеження. Я не зовсім погоджуюся, коли мене називають етнографом, бо я не дослідник, не науковий працівник, я скоріше любитель. Я митець і дозволяю собі в творчості певні свободи, котрі ,мабуть, неможливі для етнографа-науковця.

Хочеться розповісти  трохи більше про перфонмансиста з Нью Йорка -Течинґ Хсі. https://en.wikipedia.org/wiki/Tehching_Hsieh Легенда його потряпляння до Америки майже неймовірна - колись він, художник із Тайваню, запакував свої роботи в поліетиленові кульки, пішов служити на флот,  перебуваючи близько, зіскочив із корабля й доплив до Нью-Йорка. Перші гроші отримав із продажу привезених робіт. Якийсь час був нелегалом. Найвідоміші його проекти це One year Performance, котрі згодом презентувалися в музеях Гугенхайм та МОМА. Але він і досі працює будівельником — фактично його життя і його мистецтво не розділимі. В якийсь момент у страшному і небезпечному районі Брукліна  Течінг купує руїну. Ремонтує, робить із неї лялечку – триповерховий будинок з японським городом. І, започтковувавши Earth Fundation, починає дарувати стипендії для артистів з усього світу: дає на один рік помешкання, при цьому сьогодні це один з найбільш престижних і хопових районів- Williamsburg.  В будинку – три квартири, тобто одночасно там живуть троє митці. Течінг почув мене вперше під час виступу   в Українському музеї, і запропонував свою "стипендію" - рік у Нью-Йорку. Так почалася фактично моя американська пригода- у  великій, сонячній квартирі,котрій дивувалися всі мої нью-йоркські знайомі.(адже квартири там переважно  маленькі) Це був рік співпраці з багатьма митцями, це був рік школи і розвитку. Але це не все. На хліб я мусіла заробляти сама. Працювала кельнером у ресторані. В Америці є жарт: "Якщо до тебе приходить кельнер, то це актор, музикант або художник".

В останні дні мого перебування в Нью-Йорку стався 11.09.....

  Мар’яна Садовська, 43 роки, співачка, актриса. Народилася у Львові. 1991-го закінчила Львівське музичне училище за класом фортепіано та акторський курс при театрі імені Леся Курбаса. За рік переїхала до Польщі, працювала в Центрі театральних практик ”Ґардженіце”. Була акторкою майже 10 років. Співтворила  музику до вистав, досліджувала фольклор в Україні, Ірландії, Єгипті, Кубі та Бразилії, гастролювала театральними фестивалями світу. 1998-го Польська театральна спілка нагородила її як найкращу акторку за роль Психеї у виставі ”Метаморфози”. Тоді ж познайомилася з майбутнім чоловіком – ¬актором та режисером з Німеччини Андре Ерленом. 2001 отримує стипендію від Earth Fundation, котру заснував піонер перформативного мистецтва ( Performance Art) Течинґ Хсі в Нью-Йорку. Виступає з Експериментальним театром La Маmа. У цей період починає кар’єру сольної співачки. Виходить перший диск Songs I Learned in Ukraine, записаний за матеріалами фольклорних експедицій. Майстер-класи з голосових технік проводила у Великій Британії, Ізраїлі, США – в Гарварді, Нью-Йоркському та Каліфорнійському університетах. 2005-го працювала у Кабульському університеті в Афганістані. Того ж року записує другий альбом – Borderland – із провідними музикантами джазової сцени Нью-Йорка.   Після одруження залишається з чоловіком у Кельні, Німеччина. Виховують двох дітей – Северина та Гафію. Кілька разів виступала у Києві під час Революції гідності, в зоні АТО. Також дає благодійні концерти у Європі, збираючи гроші на потреби родинам загиблих на Майдані,  українських воїнів та переселенців. У 2015 році записала новий альбом “Весна” у співпраці з німецьким композитором та мультиінструменталістом Крістіяном Томе.
Мар’яна Садовська, 43 роки, співачка, актриса. Народилася у Львові. 1991-го закінчила Львівське музичне училище за класом фортепіано та акторський курс при театрі імені Леся Курбаса. За рік переїхала до Польщі, працювала в Центрі театральних практик ”Ґардженіце”. Була акторкою майже 10 років. Співтворила музику до вистав, досліджувала фольклор в Україні, Ірландії, Єгипті, Кубі та Бразилії, гастролювала театральними фестивалями світу. 1998-го Польська театральна спілка нагородила її як найкращу акторку за роль Психеї у виставі ”Метаморфози”. Тоді ж познайомилася з майбутнім чоловіком – ¬актором та режисером з Німеччини Андре Ерленом. 2001 отримує стипендію від Earth Fundation, котру заснував піонер перформативного мистецтва ( Performance Art) Течинґ Хсі в Нью-Йорку. Виступає з Експериментальним театром La Маmа. У цей період починає кар’єру сольної співачки. Виходить перший диск Songs I Learned in Ukraine, записаний за матеріалами фольклорних експедицій. Майстер-класи з голосових технік проводила у Великій Британії, Ізраїлі, США – в Гарварді, Нью-Йоркському та Каліфорнійському університетах. 2005-го працювала у Кабульському університеті в Афганістані. Того ж року записує другий альбом – Borderland – із провідними музикантами джазової сцени Нью-Йорка. Після одруження залишається з чоловіком у Кельні, Німеччина. Виховують двох дітей – Северина та Гафію. Кілька разів виступала у Києві під час Революції гідності, в зоні АТО. Також дає благодійні концерти у Європі, збираючи гроші на потреби родинам загиблих на Майдані, українських воїнів та переселенців. У 2015 році записала новий альбом “Весна” у співпраці з німецьким композитором та мультиінструменталістом Крістіяном Томе.

Зараз я  також підробляю майстер-класами, викладанням у школах, приватними уроками. Вижити суто з нашого мистецтва неможливо. Хіба якщо займаєшся комерційним. Більшість моїх знайомих музикантів у США та Європі не живуть виключно зі своєї творчості. Знаменитий піаніст Ентоні Коулман мешкає в малесенькій-малесенькій квартир­ці. Щоб дійти до піаніно, мусить скласти ліжко, на якому спить. В Україні є певна ілюзія щодо західного світу. Особливо, коли йдеться про заможність. Мені завжди хочеться розповісти, що на Заході є вибір, що кожний насправді може вибрати , як ти хочеш жити. Але- правду кажучи- такий вибір робити стає щоразу важче. Особливо, якщо хтось вибирає мистецький шлях. Про це можна довго розмовляти-  це ,мабуть, тема окремої розмови.

Цей рік у Нью-Йорку дав мені все, що я сьогодні маю. Починаючи від співпраці із зірками джазу та клезмерської музики Ентоні Коулманом та Френком Лондоном,  і закінчуючи роботою з "Кронос Квартетом". Якщо хтось приїжджає у Нью-Йорк і має ідею, наполегливість, працьовитість, талант  ну і, звичайно, добру долю- "фарт"– там його почують і побачать. Для мене -це епіцентр мистецтва.

Там суспільство дуже відкрите. Якось я вела заняття зі співів у театральній академії, де студентами були 20-літні актори й 53-літній режисер зі стажем роботи в три десятиліття.  На майстер-класі гри на африканських бубнах бачила жінок за 60 років. Тобто немає зупинки- особливо, якщо йдеться про розвиток, про освіту. І не просто на словах- а в реальному житті.

Тоді також я познайомилася з Вірляною Ткач, Юліаном Китастим, Михайлом Найданом та іншими  українськими митцями- тими, хто не боїться "плисти проти течії" , не замикається в діаспорному" гетто". Хто намагається не відірватися від українського і водночас – ставати частиною культури й тієї країни, в якій живуть.

Один з моїх перших концертів у Нью-Йорку відбувся так. Я їхала до Бостона виступити в українській церкві. Під час репетиції зауважую, що зламалася моя індійська гармонія. Довідуюся через знайомих, що в Нью-Йорку живе Боб Ґодфрід, який їх ремонтує. Видзвонюю його. Каже: "Приходь. Я на фестивалі балканської музики звукорежисером працюю. В перерві гляну інструмент". Їду до катедри Святого Джона. Великий зал, усі танцюють, грає балканська брасс-оркестра. Внизу –в меншому залі- більш камерна музика. Боб швиденько ремонтує гармонію і каже: "Давай підійду до організаторів, виконаєш три пісні". Я співаю, а нагорі в той час  зупиняються танці. Народ спускається, щоб випити води-пива-вина і трошки відпочити. Зала заповнюється людьми. Згодом на імейл приходить запрошення виступити на іншому балканському фестивалі. Виявляється,  серед слухачів був  музикант Матт Моран, котрий розповів про мене Лімор Томер, куратору фестивалю в Сохо.  Після  концерту  в Сохо, Лімор підійшла до мене зі словами: "Був журналіст із The New York Times, про тебе вийде стаття". Я тоді навіть не розуміла, що насправді означає отримати критику в цій газеті. В Америці захоплюються музикою зі Східної Європи. Є буже багато балканських колективів. На цій хвилі я намагаюся пропагувати українську музику.

Коли виступала на Майдані, думала: а якщо це закінчиться поразкою? Дивлюсь на людей, сльози в очах, а не можу ж сказати, що боюся. Бо я то повернуся до Кельна – до своїх дітей і чоловіка. А вони? У готелі почула розмову двох примітивних німців: "Що вони тут не можуть розібратися – хочуть у Європу чи ні? Нащо вони нам? У нас свої Португалія, Греція й емігранти з Африки".  Таких "не розуміючих", на жаль, багато. До того  дуже  професійно діє російська пропаганда. І це наша відповідальність, українців , що живуть в Європі,  пояснювати, поясювати, пояснювати. На всіх рівнях - в черзі, на автобусній зупинці, на роботі, в розмові з батьками в школі, зі сцени...

На жаль цей "європейський рай" має свої страшні сторони. Але це мабуть теж тема окремої довгої розмови.

"Пливе кача по Тисині"  я виконувала задовго до Майдану. Зараз цю пісню-реквієм виконую рідко. В осоновному на Заході, коли розповідаю про Україну, про "світло Майдану" і про те, що відбувається зараз.

– Донька останнім часом багато їздила до Краматорська, Слов'янська, Маріуполя. Вчила дітей веснянки співати, в'язати ляльки. Їй зараз світлі листи пишуть: "Моя дитина досі співає ваші веснянки", – розповідає про Мар'яну Садовську батько музикант Віктор Морозов, 65 років.

– Колись, на початку 1990-х, з друзями не вигадали нічого кращого, як одягнутися в народне вбрання і їздити від села до села, від міста до міста – й співати. В автобусах, на площах, на вулицях. Просто, щоб було видно й чути – ми є, і ніякі совєти нас не знищать. Як тільки почався Майдан, моє найбільше бажання було – повторити такий "тур", – ділиться Мар'яна Садовська.

Основний її репертуар – автентичні українські пісні, зібрані у фольклорних експедиціях, весільні й емігрантські композиції. Переважно акомпанує собі на індійській гармоні. "Драматизм постановок Садовської завжди лежав на межі несвідомого, там, куди розумом дістатися або непросто, або й зовсім неможливо. Там, де ми, в основному, проживаємо 2014-й, – пише музичний критик Ігор Панасов, 39 років. – Що ж до музики, то, звичайно, це стихія фолку та джазу – не стільки як музична форма, скільки як вільний дух, що дозволяє підбирати мову звуків навпомацки, не сильно переймаючись про жанрові кордони".

– Чую вашу музику вже довгі роки. Коли побачив вас на концерті на фоні відео з Майдану, здалося, що всі ці роки співаєте про Майдан, – каже 54-річний Марко-Роберт Стех, канадський літературознавець українського походження, у телепрограмі "Розмови про культуру" в березні цього року.

– Коли почався Майдан у грудні 2103-го, я співала моряцьку пісню, – говорить Садовська. – Зауважила, що там є слова: "наш корабель потопає". Викинула їх, бо бачу, що море наповнюється, ми повстаємо, з'являється сила, яку вже не можна буде знищити. А лемківську пісню "Пливе кача по Тисині" почала співати задовго до Майдану – понад 20 років тому. Зараз вона стала молитвою за упокій, як "Вічная пам'ять".

2006-го Мар'яна отримує нагороду німецького конкурсу Creole як найкращий виконавець World Music.

– Її голос пробирається під вашу шкіру – це неймовірне відчуття. Вона співає, говорить, кричить і робить це так швидко й емоційно, – казав тоді голова журі Мартін Ґреве. – Далі вслухаєшся в роботу музикантів. Ми такого ще ніколи не чули. Просто електризуюче!

"Правила й традиції стилю, в якому вона співає, просто випаровуються. Вона заміщує їх чистим життям", – пише після одного з концертів The New York Times.

Позаторік Мар'яна Садовська здобуває музичну премію RUTH від німецької радіостанції MDR Figaro. Того ж року представляє проект "Чорнобиль. Жнива" з американським колективом Kronos Quarte, який отримав премію Grammy 2004-го.

Торік виступала на інавгурації президента України Петра Порошенка.

Зараз ви читаєте новину «Квартира була велика, сонячна. Але заробляти на хліб я мала сама. Працювала кельнером у ресторані». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі