Пам'ятаєте анекдот: дружина у розпалі сварки з чоловіком каже йому: "Якою дурепою я була, коли виходила за тебе заміж!". На що чоловік відповідає: "А я тоді був так захоплений тобою, що цього не помітив".
Щось схоже і в політиці. Згадайте швидке розчарування України Ющенком — від захоплених волань на Майдані його прізвища до п'ятивідсоткового результату на других виборах. І що, Україна має назвати себе дурною? Не думаю.
Перенесення побутових оцінок на політичні розчарування не надто вкладається в суспільну етику. Проте народ має сам себе питати, чому він помиляється у виборі не просто фаворитів, а керманичів своєї долі. Звісно, любов чоловіка і жінки — то одне, а вибір державного достойника — інше. Як у народі кажуть, коза не корова, а рогач — не пужално, а все ж. Чи часто ми керуємося на виборах доводами розуму і тверезого роздуму, чи лише симпатіями і фанатичною любов'ю? Або ж ненавистю, яка любові сестра. Чи не ловимо ми в такому разі білі метелики, перетворюючи серйозну справу на забаву?
Досі не можу зрозуміти, чому Україна обрала своїм першим президентом Леоніда Кравчука, хоч, зізнаюся, і сам голосував за нього. Вибору не було. Чорновіл та Лук'яненко не були б кращими державними менеджерами.
Це не означає, що я маю щось особисте проти Леоніда Макаровича. Україна обрала президента-лектора, а не управлінця. Він усе життя займався ідеологією, а не промисловістю, будівництвом, селом, писав доповіді, підписував довідки. Він не був поганою людиною, але одержав у руки державне кермо, де все за інерцією залежало від волі однієї людини. А де взяти волю до справ, у яких він не петрав? Економіка і фінанси автоматично пішли за підступною гайдарівською схемою розвалу. Україна стрімко втрачала все — від пароплавства до фінансів, не маючи навіть своєї грошової одиниці.
Чи був в України інший вибір? Міг бути. Хто? Віталій Андрійович Масол, державний менеджер високої проби. Але Кравчук на той час здав його студентській революції на граніті. Чисті серцем юні протестанти вимагали відставки Масола (голова Ради міністрів УРСР. — ГПУ) за те, у чому він був не винен, бо тоді ще всі важелі економіки були в Москві. Кравчук це знав. Розумів, але потрібна була жертва, і нею став Масол. Був такий же мудрий управлінець Вітольд Павлович Фокін, але він у президенти не рвався, а згодом і його було здано.
Президент-лектор наробив багато помилок — від розбазарювання найбільшого в світі пароплавства до галопуючої інфляції в 10 з гаком тисяч відсотків. До його честі, він зрозумів свою вину і пішов на дострокові вибори, які й програв Кучмі.
І тут знову повертаємося до проблеми любові й ненависті, фаворитства в політиці і зваженого, розумного вибору народу державних керманичів. Чому народ віддав перевагу Кучмі? Бо той був від верстата, керував могутнім "Південмашем". Але державним менеджером йому треба було ще стати. Хотів він цього? Мабуть. Але я зрозумів нашу помилку, коли він запитав у депутатів, що має будувати — соціалізм чи капіталізм, навряд чи розуміючи, що світ уже має іншу модель розвитку, де конвергуються переваги обох устроїв. Зрештою, він обрав капіталізм, але який? Дикий, не соціалізований, з копійчаною кримінальною приватизацією народного багатства кількома кланами. Зіграла роль неготовність Кучми до новітніх моделей розвитку економіки і державного устрою чи наша залюбленість "червоними директорами", чи обидві разом — тут є предмет для роздумів. Але ясно, що й другий президент не був для України знахідкою.
Згадай та охни, мовчи та сохни — можна було б десь на цьому зупинитися. Звісно, ми могли б сказати Кравчукові — тягни ярмо, якщо сам на себе його надів, та що робити, якщо ярмо не по його шиї? Він тяг не ярмо, а біду. З Кучмою, по суті, та ж історія, ярмо він тяг, але не туди, куди мав би рухатися віз.
Естафета українського президентства практично вибудовувалася за одним штибом. Народ наділяє надією і майже любов'ю то Ющенка на підхваті з лазаренківською соратницею Тимошенко, з якою вони потім не поділять пирога, то Януковича з командою злодійкуватих младореформаторів, то Порошенка з хижою ордою грабіжників — і що, так буде й далі? Зупинитися б, розуміючи, що — як погано орати, то краще випрягати, але кому адресувати цю вимогу?
Тільки собі, сиріч — народу. Так, питати треба з вождів і пошукачів влади, але час і пора вже питати і з себе. У виборі державних керманичів зачарованість та ідеалізація персон — найлютіший ворог. Проте і політичний клас, і комунікаційна система вибудовують цей вибір на створенні образів партійних лідерів і провідників мало не за законами любові до жінки чи чоловіка. Не даремно я почав цю розмову з анекдоту про суперечку подружжя. Наші зачарування і розчарування президентами мають ту ж природу, що й сварки між чоловіком і дружиною, тільки там є гумор, а для держави такий конфлікт — біда. Ми у своїх зачаруваннях, ідеалізаціях і розчаруваннях дійшли тієї межі, де над прірвою доля і держави, і кожного з нас.
Будь-хто з вас, читачів, скаже: ми це й без тебе знаємо, а який вихід, рецепт? Треба всім і кожному розумнішати, дорослішати і тверезішати. Від зачарувань вітями, юлями чи петями йти до зваженого розуміння, хто претендує на булаву чи папаху, що він уже вміє, наскільки загруз у болоті чи вибрався на сучасну купину прогресу, які його уявлення про соціальну роль держави і бізнес. Чи він балакун або людина діла. Чи вміє відрізняти свій бізнес від національного інтересу? З настроями, що ікс чи ігрек уже накрався і красти не буде або той же ікс чи ігрек хай краде, але й нам потроху дає, України не збудуємо, зі злиднів не виліземо. Як і з охами та ахами, яка вона гарна та як складно говорить, бо головне — що говорить і скільки там правди, а скільки словесної полови. І не забувати, що вже хто з цих пошукачів обіцяв і робив, а про що і згадувати не хоче, бо брехав.
Це важко — все пам'ятати, до всього дослухатися і все аналізувати. Але маємо обирати не очима й вухами, а головою. Коли робити вкупі, то не боятися в пупі, а як інакше — щоб їхати, рухатися, сягати, а не шкандибати.
2 
1
Коментарі