— Нас підняли о четвертій ранку. Розуміння, куди саме прямуємо, було лише в керівного складу. Їздили тоді ще на старих КамАЗах. У них сидіти було незручно, але допомагали ящики з набоями. Не мали ні танків, ні БТРів. Найважче, що було — старенький БРДМ, який хіба тільки в музеях показувати, — розповідає доброволець "Азову" 28-річний Дмитро Кухарчук про звільнення міста Мар'їнка Донецької області. Одна з ключових операцій українських захисників із моменту початку російської агресії відбулася 4 серпня.
— Мар'їнка — це не окреме місто, як, наприклад, Сміла, що відділена від Черкас 25-кілометровою смугою лісів і полів. Її швидше можна порівняти з Червоною Слободою, бо Мар'їнка плавно переходить у Донецьк.
Зі мною їхали Ігор Зайчук, який був моїм другим номером гранатометника, Сергій Амброс, який героїчно загинув пізніше під час Широкінської наступальної операції, і його другий номер — Олег Толмачов. Про Толмачова нещодавно говорила вся країна. Це він відмовився потиснути руку Петрові Порошенку 12 травня під час вручення нагород переможцям "Ігор Нескорених".
Ще з нами був Андрій Балаган — доброволець із Москви, який усю дорогу розповідав історії про Вальгаллу (в германо-скандинавській міфології рай для воїнів. — ГПУ). І про те, як він мріє туди потрапити зі зброєю в руках. Страху не було. Лише відчуття необхідності виконати свій обов'язок.
Зустріли нас хлопці з 51-ї бригади. Дали декілька танків і МТЛБшок. Загрузилися з КамАЗів і зі священним гаслом "Слава Україні!" пішли вперед.
На перших хвилинах просування чи то фугас підірвали, чи то міна впала — досі не відомо. Але з 30 людей нашого взводу дев'ять отримали тяжкі поранення. А Балаган, не випускаючи з рук зброю, пішов до Вальгалли. Перший загиблий "Азову" був росіянин, який приїхав воювати проти путінського режиму.
Після цього військові зібралися із силами й рушили далі.
З нами пішли хлопці з 51-ї бригади, хоч і не отримували на це наказ. Без жодного екіпірування. Їхня підтримка була неоцінена. Пам'ятаю, як один сказав: "Як це ви підете далі, а ми сидітимемо?"
Якісних навігаторів добровольці не мали. Телефони залишали, щоб їх не запеленгували.
Ми розбили блокпост мерзоти, а декілька груп зайшли у східний район Донецька, хоч таке завдання і не стояло. Могли в той день закріпитися у Донецьку.
До вечора звільнили всю Мар'їнку.
Мирні люди зустрічали нас зі сльозами на очах і українською мовою на устах. Навіть після контрнаступу російських військ під Іловайськом, Мар'їнка вже чотири роки наша. І нашою залишатиметься.
У хлопців на передовій забирають важке озброєння і виганяють добровольчі підрозділи. Але ми здатні не сидіти під "Градами", а звільняти території. Маріуполь, Мар'їнка, Широкине — приклади тому, як хлопці, які в переважній більшості навіть в армії не служили, не мали важкого озброєння, а лише мотивацію і силу духу, звільнили велику частину території України.
2 
1
Коментарі