"У наших бичків одна доля: народився, виріс — і на м"ясо", — каже директор сільгосппідприємства "Плешкані" в селі Плешкані Золотоніського району 53-річний Дмитро Лисун.
У господарстві 4730 голів великої рогатої худоби. Зокрема 1302 — бички української червоно-рябої та чорно-рябої порід. Підприємство має статус племзаводу з виведення української червоно-рябої молочної породи. Тварин тримають на фермах у Плешканях та чотирьох сусідніх селах.
— Племінних бичків не розводимо, бо їх багато не треба, — говорить Лисун. — Один знаєте скільки спермоматеріалу може дати! А сперма в замороженому вигляді може зберігатися до 100 років.
Кілька білих із червоними плямами телят лежать на соломі у приміщенні. Вони пухнасті, з кучерявими лобами й малими рогами. Щойно до них наближається доглядач 35-річний Микола Педько, підводяться й біжать до чоловіка. Лащаться, як цуценята.
— Так само, як і собачата, люблять ласку й звикають до людей, — каже Микола.
Бички народжуються вагою 35–40 кг. Їх забирають від корів за кілька годин. П"ять днів випоюють молоком. Потім годують сумішшю з вівса, макухи й кукурудзи, дають молоко і трав"яний чай.
— Вчимо їх їсти, як дітей, — говорить Педько. — Береш шмат макухи і запихаєш у рота, щоб училися жувати. Інакше й росту не буде. У перший місяць вони щодня набирають грамів по 500, а після року — більш ніж по кілу.
За 1,5 року життя бичок в середньому з"їдає 4 т корму: макухи, силосу, сіна, соломи, дерті, малясу, кукурудзи. Щодня випиває 60 л води.
Лахматі, як ведмеді. Морозів не бояться
— Бичок має бути жвавим і постійно жувати, як цей, — показує головний зоотехнік Юрій Березовський, 34 роки.
Доки чоловік позує для фото, теля підходить до нього ззаду й починає жувати куртку. Потім заглядає в об"єктив фотоапарата. Коли намагаюся погладити, тікає.
Піврічні телята живуть у загонах просто неба.
— Лахматі, як ведмеді, — сміється Березовський. — Морозів не бояться. Головне, щоб йому було де лягти в сухе. Насипаємо їм кургани із соломи.
Щоб подивитися на дорослих бичків, їдемо на ферму в сусіднє село Підставки.
— У бичачому товаристві все, як у людей, — розповідає дорогою зоотехнік 23-річний Леонід Кошовий. — У загоні чітка ієрархія: найсильніший, сильні і слабкі. Лідер завжди приходить їсти перший, лягає в найкраще місце. Що він робить, те й усі. Найважче найслабшим. Тому ми їх селимо окремо.
— Буває, що випадково бичок потрапить до чужого загону, то на нього всі кидаються, виганяють, — додає Березовський. — А буває, когось незлюблять, ображають, б"ють. Це може стосуватися й людей — тоді до них не підходь. А взагалі вони не люблять сильних запахів, особливо алкоголю й одеколону. Мають чутливий нюх, щоб чути, де корова в охоті. І якщо їм щось перебиває запах, можуть розлютитися.
У загоні понад 20 бичків. Тварини великі, до 400 кг, із великими головами. Деякі лежать, решта повільно ходять біля огорожі. Побачивши нас, підходять, тягнуться язиками до сіна. У цей час повз загін проганяють стадо корів. Бички ідуть в їхній бік та мукають.
— Вони вже місяців із дев"яти починають поглядати на корів. Але ми їх не пускаємо, у нас штучне запліднення. Та каструвати не хочемо. Користі від цього мало — у бичка тоді замість м"яса жир росте. От вони й стрибають один на одного, — каже зоотехнік. — Іноді граються, б"ються рогами, як наїдяться.
Півторарічні бички набирають у вазі до 500 кг. Тоді їх відвозять на м"ясокомбінат.
— Здаємо туди, де беруть дорожче. Яловичина за складом амінокислот і якістю білка — найкраще м"ясо. А коштує дешевше за курятину і свинину, — скаржиться Дмитро Лисун. — На заході воно найвище ціниться, а в нас цей напрямок занедбаний. Бичками займаємося через те, що в нас є своя база, корма, угіддя. А спеціалізуватися лише на розведенні бичків сьогодні невигідно.
1 
35413
Коментарі
1