Нашим кораблем управляют имитаторы. Вот-вот он сядет на мель

Не смотрите вниз

Не важко помітити, що популярність фільму "Не дивіться вгору" в Україні значно перевищує інтерес до цієї стрічки на Заході. Багато хто у Сполучених Штатах чи європейських країнах сприйняв її скоріше як грубу сатиру на політичну еліту сучасних західних країн, як чергову ілюстрацію бачення політики з професорських кабінетів чи продюсерських офісів. Але те, що на Заході виглядає більш-менш вдалою карикатурою, в Україні – реальність. Не тільки сама Меріл Стріп, якби її раптом обрали президенткою України, була б зачно ефективнішою головою держави, ніж п'ятдесят Зеленських – просто тому, що у знаменитої актриси є принципи, а у колишнього телевізійного коміка їх нема. Навіть героїня Меріл Стріп з фільму "Не дивіться вгору" Дженні Олін була б набагато вдалішим президентом України, ніж герой Зеленського у фільмі "Слуга народу" – тому що у героїні Меріл Стріп у стрічці є хоч якесь розуміння політичних процесів, тоді як у Голобородька воно геть відсутнє.

І "Не дивіться вгору", і "Слуга народу" – політичні проєкти, а не фільми. В обох розповідається, якою не має бути політична еліта. В обох політичній еліті протиставляються звичайні люди, які страждають через заангажованість та аморальність політиків. Але, зауважимо, що в американському фільмі головні герої фільму зовсім не намагаються замінити собою президента та генералів. Вони якісно роблять власну роботу та хочуть, щоб політики якісно робили свою, а не перетворювалися на персонажів безглуздих телевізійних шоу. Політики в американському фільмі зраджують не лише інтереси власних виборців, вони зраджують ще й власну компетентність.

Голобородько – судячи з його поведінки у ролі опереткового президента України – був не лише поганим главою держави, а й поганим учителем. Людина, впевнена, що єдиний спосіб вирішити проблему заангажованості парламентарів – це розстріляти їх, поза всяким сумнівом, зневажала своїх учнів і боролася з тими, хто міг сумніватися у його авторитеті. Отже, робила усе можливе, щоб Україна залишалася країною Голобородьків та Зеленських – людей, які імітують професіоналізм за повної відсутності реальних здібностей.

В Америці велика актриса грала погану президентку для того, щоб справжній американський президент був професійним та ефективним і заважав ймовірній деградації держави. В Україні самодіяльний актор, який не закінчив навіть якихось курсів акторської майстерності, не те що здобув гідну освіту, грав самодіяльного неефективного президента для того, щоб самому перетворитися на самодіяльного неефективного президента та знищити державні інститути. І все це було схвалено суспільством, більшість якого і за радянських часів, і особливо на зламі епохи, імітувала професійну активність. Хіба ми забули співробітників науково-дослідних інститутів, які проводили години в курильних кімнатах і нічого не знали про науку? Викладачів, які нічого не вчили? Журналістів, які писали нісенітниці про соціалістичне змагання? Письменників, які створювали багатотомні романи про сміливих комісарів? Чиновників, які "пишалися громадським устроєм" та не були здатні нічим керувати? Коли система впала, багато хто з цих людей проголосив себе підприємцями, що в їхньому розумінні означало не створювати нове, а обманювати партнерів і покупців.

Нещодавно я спробував в одній невеликій аудиторії – слухачам було не більше 25 років – пояснити, що підприємництво – це власні ідеї, а не купівля барахла на одній вулиці з метою продати його на сусідній утридорога. Розуміння я не зустрів. І очевидно, що ці люди завжди голосуватимуть за Зеленського чи за такого, як Зеленський. Їх не переконає той простий факт, що жодного свого бізнесу колишній комік насправді не творив. Що коли твоє шоу роками показують на головних каналах країни просто тому, що ти погодився "мочити" ворогів своїх господарів – то, природно, ти будеш популярним серед тих, чиє уявлення про успіх та таланти визначає "ящик". У Росії Євген Петросян, сальні жарти якого можна почути з будь-якої праски, завжди буде успішнішим, ніж будь-який талановитий сатирик, якого не покажуть на "Першому каналі". От вам і весь успіх Зеленського – ефект Петросяна. Чи можна так само "розкрутити" людину на Заході? Звичайно, але при цьому телеканали, які його розкручують, мають приносити прибуток власникам. А українські телеканали глибоко збиткові, але їхні господарі й не думають про їхню прибутковість. Гроші, які вони витрачають на "ящик" – і витратили на Зеленського, – допомагають їм зберігати контроль над феросплавами, металургією, хімією та енергетикою. Так що виходить, що вся творча діяльність Зеленського – як і його політична активність – просто цементують реальність, в якій у моїх молодих слухачів залишається одна перспектива – виживати. Ну або ж мити тарілки у Любліні. Теж не погано. Але їх це не турбує з однієї простої причини. Як і Зеленський, вони хочуть не змін. Вони хочуть опинитися на місці тих, хто заробляє. А чому? А тому що, як і Зеленський, вони здебільшого некомпетентні, вони – майбутні "слуги народу". І в імітаційній системі вони ще можуть досягти успіху, якщо навчаться обману або якщо їм просто, як у лотереї, пощастить. Пощастить, як якомусь незрозумілому Арахамії, який очолює "слуг" у Раді, або як колись пощастило Гризлову, який очолював у Думі путінське "Єдінство". А у конкурентній системі їм не пощастить ніколи. Вони, а не лише олігархи, захищатимуть саме таку державу.

Тому наше завдання – якщо ми тільки хочемо будувати Україну – не дивитись униз. Ми, зрештою, не політики, щоб брехати народові про те, який він талановитий та перспективний. Ні, ми живемо у дуже складному суспільстві. Але і таке суспільство, як ми переконалися за останні десятиліття, здатне до самозбереження. І в такому суспільстві чимало професійних чесних щирих людей – і їх стає все більше просто тому, що Україна більше не герметична посудина радянських часів. І так, багато професіоналів вважають за краще їхати. Але багато хто з них воліє залишатися.

Я впевнений в одному: імітатори, навіть коли вони становлять більшість, не здатні до творення. Так, зараз вони керують нашим величезним іржавим пароплавом, і він ось-ось сяде на мілину, якщо вже не сів. А далі доведеться робити вибір: або віддати кермо, щоб знятися з мілини, або так і далі крутити його взад-вперед і зображати рух. У багатьох країнах світу – третього світу – так і відбувається багато десятиліть поспіль.

Але якщо ми хочемо жити в іншому світі, нам доведеться рухатись. Всім разом на одному кораблі. На одному кораблі з однією умовою: імітаторам доведеться покинути капітанський місток і більше ніколи, ніколи не повертатися на нього.

Передруковується з дозволу видання "Збруч"