Президента иногда надо пугать, чтобы нам не пришлось толкать свои автозаки

Люди из здания на Банковой должны всегда чувствовать себя дискомфортно и изредка горько сожалеть о своей принадлежности к власти

Кілька днів тому Олександр Ірванець опублікував на "Збручі" колонку, в якій особливу увагу (і, здається, не тільки мою) привернув отакий пасаж: "Зовсім інакше у нас все складається. Ми свій автозак не штовхали. І не штовхаємо. І не штовхатимемо." Додам, що під "нами" автор узагальнено розуміє українців, і їх у такий спосіб протиставлено росіянам.

Невдовзі під колонкою почали з'являтися коменти, причому один із них ледь не відразу і зник. Але я запам'ятав його й тепер зацитую – мабуть, не дослівно, та все ж: "Хто не хоче штовхати свій автозак, буде штовхати чужий."

Коментатор, як здалося мені, був не в темі. Точніше, в темі, але не в тій – радше в наполеонівській. Саме Бонапартові приписують вислів, що його парафразовано в коменті: "Народ, який не бажає годувати свою армію, незабаром буде змушений годувати чужу".

Вислів, безумовно, правильний, і періодичне його нагадування, особливо у країні, що зазнала зовнішньої військової агресії, зайвим, звісно, не є. Проте Ірванцеві з автозаками йшлося про цілком інше. Автозак – не танк і не бетеер, символом армійської потуги бути ніяк не може. Автозак – узагалі не символ, а засіб, яким влада бореться з підданим їй населенням, і яким, поряд із іншими, вона це населення репресує. Автозаками влада перевозить затриманих чи ув'язнених нею громадян до місць позбавлення волі.

Автозак – не танк і не бетеер, символом армійської потуги бути ніяк не може. Автозак – узагалі не символ, а засіб, яким влада бореться з підданим їй населенням,

Згадкою про автозак Ірванець відсилає до недавнього епізоду російських протестів, коли один із таких, з дозволу сказати, транспортних засобів забуксував у російських снігах, а затримані й перевожувані в ньому протестувальники, слухняно виконуючи команду конвойних вертухаїв, узялися дружно його штовхати, допомагаючи своїй тюрмі на колесах зрушити з місця й доправити їх до тюрми справжньої, себто стаціонарної.

У цій дрібній, та по-своєму абсурдній ситуації доволі промовисто відбився сучасний білорусько-російський феномен.

Протестні активісти в сусідніх країнах (колишніх сестрах-республіках), із якими нас так часто й поверхово намагається поріднити громадська думка демократичного Заходу, акцентують передусім на ненасильницькому характері своїх виступів. Ненасильницькому до тієї міри, що мимохіть починаєш підозрювати справжню природу цього ненасильництва – безсилля. Як у Білорусі, так і в Росії протестувальники не можуть досягнути нічого. Тобто зовсім нічого, нічогісінько. Крім штовхання забуксованого автозака, в якому їх же й везуть до в'язниці.

Революції не можна відкладати на потім і виходити на них по вікендах

Революції не можна відкладати на потім і виходити на них по вікендах. Практикувати такий комфортний для влади графік означає свідомо збивати і зливати простестний порив. Результат ми спостерігаємо в обох сусідів: жодної поступки з боку режимів, жодного натяку на компроміси бодай в якихось суто символічних дрібницях. Навпаки – ще більше непропорційного миролюбству протестів насильницького озвіріння силовиків, ще тугіше закручування гайок, ще параноїдніше законодавче драконство, ще відвертіше нагнітання злочинів проти людяності.

Протест, який не в змозі захистити своїх учасників з огляду на відмову від будь-якого фізичного опору, приречений бути брутально розтоптаним.

Лідери, які виводили білорусів і росіян на вулиці (якщо в них узагалі були якісь лідери), так завзято відмежовувалися від Майдану, що їм це справді вдалося: ніякого Майдану не вийшло. Обидва ж пересиденти – "останні диктатори Європи" – можуть лише потирати руки і насолоджуватися ще абсолютнішою, ще розтліннішою владою. Як тут не згадати інший вислів того ж Наполеона: "Немає нічого деспотичнішого від слабкості, що відчула за собою силу"?

Обидва режими досконало вивчили всі плюси європейських оксамитових, 1989 року, й пізніших пострадянських, "кольорових" революцій, ба більше – зрозуміли, як ці плюси перетворювати на мінуси. Тож я боюся, що оксамиту більше не буде. Фігурально висловлюючись, обкидання умовних омонівців квітами і спокушання їх-таки теплом дівочих обіймів уже ніколи й ніде не спрацюють. Ніколи вже не буде від мирного спротиву того ефекту, який він приносив, наприклад, у Польщі 1989-го чи Україні 2004-го.

Оксамиту більше не буде

Хоч у грудні 2013-го ми ще намагалися стосувати свій досвід Помаранчевої. Ні, не щодо беркутів – з ними після ночі 30 листопада і вечора 1 грудня ілюзій уже не було. Але попереду беркутів стояли вевешники, особливо строковики. І вони здавалися дуже вартим уваги резервом.

Одного з днів (чомусь я певен, що 9 грудня) в мережах почали збирати охочих "погодувати внутрішні війська". Вони годинами тупцюють в очепленні – на холоді, без їжі. Їх по багато годин не змінюють, і в деяких від виснаження вже підгинаються ноги. Якщо про них не дбає їхнє ж начальство, фактично кинувши посеред розхристаної столиці напризволяще, то подбаймо ми. А вони невдовзі віддячать.

Останнє речення повторювали тільки найзапекліші оптимісти. Хтозна, чи я до них не належав. У будь-якому разі, я зголосився на акцію.

Пригадую, як нас потаємно, під супровід умовних знаків і ледь не паролів, заводили на терен Михайлівського Золотоверхого, де у величезних казанах булькотіла гаряча страва. Як нам її насипали, як потім ми з повними "відрами" масної густезної зупи й такої ж каші, обережно розраховуючи кожен крок на слизькій підмерзлій дорозі, щоб не розхлюпати дорогоцінний харч і, що гірше, не загриміти, скрадалися вниз, до перетину Європейської та Хрещатика, де власне й відстоювало котрусь там годину вевешницьке очеплення. І хліб у нас для них був, і чай, і пластиковий посуд – організатори акції пам'ятали про все. А їхній офіцер – як здавалося, за віком не надто старший від своїх солдатів – лише по-змовницьки нам підморгував, поки його підлеглі блискавично висьорбували той посланий їм згори небесний провіант. Дякувати Богу, ніхто з вищого начальства їх на тому нічному банкеті не застукав.

Любов перемагала, ненасильництво справляло тріумф. "У таких, як ці – вдячних і лагідних, рука вже не підніметься" – подумав я, дещо переоцінюючи ефект.

Бо як же вона ще не раз піднімалася! І в таких, як ті, також.

Довго чекати не довелося: вже наступної ночі на 11 грудня їм дали команду зусібіч роздавити Майдан. Хто там був до самого ранку, той пам'ятає. В деталі вдаватися не буду.

Ненасильницька мрія відходила в небуття, але відібрані майданівцями перші трофеї – щити і шоломи – були варті прощання з тією красивою оманою

Додам лише, що то була перша ніч осмисленого силового спротиву. Ненасильницька мрія відходила в небуття, але відібрані майданівцями перші трофеї – щити і шоломи – були варті прощання з тією красивою оманою.

До чого я це вів? Страхати час від часу президента з його оточенням – цілком правильне і потрібне заняття. Зрештою, не тільки теперішнього президента. Люди з відомої будівлі на Банковій мають завжди почуватися дискомфортно і вряди-годи гірко жалкувати про свою приналежність до влади. Принаймні допоки в нас немає вільної правової держави, це – їхній перестрах і дискомфорт – чи не єдина запорука, що українцям не доведеться штовхати свої автозаки.

Передруковується з дозволу видання "Збруч"

Если вы заметили ошибку в тексте, выделите ее мышкой и нажмите комбинацию клавиш Alt+A
Комментировать
Поделиться:

Комментарии

Оставлять комментарии могут лишь авторизированные пользователи

Наші автори
Марк Тиссен Обозреватель издания The Washington Post
Дэвид Кларк Аналитик, бывший специальный советник по Европе в МИД Великобритании
Андрей Андрушкив Исполнительный директор Центра совместных действий
Агия Загребельская Основательница общественного проекта "Лига антитраста"
Андерс Аслунд Американский экономист