На украинский язык переходим только тогда, когда кто-то сильно обидит
Никто не начинал учить язык из-за увольнения с работы или требования общества
Нечуваний сплеск мовних одкровень після Закону "Ану всі говоріть по українськи з 16 січня!" Який матеріал для соціологів... Начитався й собі цікавих історій громадян України як вони та й перейшли на українську мову - хто ще в 1990-х, хто 2008 чи 2011, а найбільше чомусь після 2014-го.
Пишу "чомусь після 2014" свідомо. Бо українська мова як відповідь на війну з РФ - це добре. Але якщо б не було війни, то виходить инших солідних спонук вже й нема?
А так виглядає що й нема.
Із доброї сотні мікроісторій "про перехід" не було жодної, де б людина сказала: "бо вимагало оточення", "бо дражнили русскім", "бо звільнили б з роботи", "бо не атестували в СБУ".
Нічого такого.
По суті саме по собі існування України, статус державної мови і навіть реальна багатомільйонна армія українофонів настільки беззубі, що не здатні були "інтегрувати иншомовних громадян". Просто улибалісь!
А от війна, сильні емоції, образи, розблокування комплексів (дві революції) - так, це інструменти! Не додаткові, а чи не основні. З таким їх набором україномовного Дніпра чи Харкова нам не бачити ще років сто. Вже й Рашки не буде, і на місці Москви буде озеро. А наші далі будуть "по-озьорному" балакать.
Поки знову хтось сильно не обідить. До печінок.
Комментарии