Наші робочі столи стоять поряд. Сергій мимоволі слухає мої розмови.
— А хто такий дідусь? — питає. — Ти йому часто дзвониш.
Усміхаюся. Колись мій стіл стояв поряд зі столом Віталія. Зими тоді були сніжними, не те що тепер. Наталка і Віталій пішли писати репортаж, як люди падають на слизькому спуску в Черкасах. Повернулися через дві години.
— Віриш, Юро, хоч би хто впав, — виправдовувався Віталій. — Годину простояли, змерзли, як цуцики. Кажу Наталці: "Я впаду, а ти мене фотографуй".
Віталій скинув шапку, викачався в снігу й почав позувати. Народ, що проходив повз, вернув обличчя, відчуваючи підставу. Наталка фотографувала.
Газета з фото Віталія пішла передплатникам. Я й забув би про це, якби не покійна мати. Фото її обурило.
— Що за народ? Дід упав, аж шапка злетіла, а йому ніхто руки не подає.
Ще раз подивився знімки. Видно лише Віталієву лисину. Не зрозуміло: чи то чоловік, чи дід. Відтоді дражнив його "дідусем".
Наступного літа Віталій узявся написати статтю про начальника відділу освіти — затятого рибалку.
Матеріал вийшов цікавий, але не було фото. Товариш не розгубився: купив у магазині коропа, взяв із дому вудки й поїхав фотографувати начальника. Однак той пішов у відпустку. Рибу поклали на три тижні в морозилку.
Десь у вересні дочекалися головного освітянина. Повезли на Дніпро, дали вудку й зробили десяток фото. На кожному короп виглядав однаково — задубілим.
Коли номер здали, Віталій дістав тормозок — гречану кашу зі смаженою рибою.
— А коли ти встиг коропа засмажити? — дивуюся.
Товариш копилить губу.
— Ти що? Це свіжак! Я його вчора спіймав. А того, що на фото, викинув. Він же старий. Можна сказати, дідусик!
Віталій усміхається й кладе мені на тарілку шматок риби із широким хвостом.
Комментарии