Вона била нас лінійками, залишаючи рівні червоні смуги на дитячих руках. Жбурляла у вікна наші зошити, попередньо покресливши сторінки з домашніми завданнями червоною пастою. Вона кричала на нас, і її було чутно в магазині через дорогу – наш клас і бакалійну лавку розділяла жвава траса. Вона ненавиділа хлопчиків, ненавиділа дівчаток. Ненавиділа дітей.
Вона носила крислатий капелюх і пальто, що нагадувало військовий кітель. Ми називали її Гітлер у капелюсі.
Звали її так само, як баронесу Тетчер – Маргарита Альфредівна. Напевно, тому весь наш клас ненавидів Маргарет Тетчер – зовні вони були дуже схожі.
8 квітня наш Гітлер померла
На перервах ми ходили по двоє – рівно, як солдатики. Прощаючись зі школою, залишали в'язницю. Під час зустрічей з однокласниками ніколи не згадували тих довгих, страшних років.
8 квітня наш Гітлер померла. Весь клас прийшов на похорон. Ми хотіли хоч раз побачити її сумирною, тихою. Вона лежала в дубовій домовині, склавши руки на грудях, і була схожа на пуделя. Ми – дорослі люди, боялися, що вона встане й почне бити нас лінійкою. Священик говорив на її честь хороші слова, а ми дивилися на свої руки у шрамах і розуміли, яке життя несправедливе.
Десь вдалині заграла пісня Satisfaction у виконанні Rolling Stones. Музика ставала все ближчою, доки з-за кущів не вийшов наш однокласник Вова Іванов. На одному плечі він ніс величезний касетний магнітофон. "Життя справедливе" – подумали ми одночасно і мало не пустилися в танок. Нас випередила жінка. Вона підбігла до Вови, схопила магнітофон і жбурнула його в озеро. Потім дістала з кишені лінійку й ударила Іванова. Це була дочка Маргарити Альфредівни. Вона теж працює вчителькою.
1 
1
Комментарии
49