Трапляються дні байдикування. На такі випадки вигадала гру. "Під прикриттям" називається. Виходиш на вулицю, знаходиш людину й шаландаєш за нею цілий день. Інколи ходимо із друзями по двоє, троє, а бува по одному. Уявляємо себе чи то ангелами-охоронцями, чи то бандитами, що відстежують свою жертву.
Заходжу до Михайлівського собору. Майже порожньо. Продавець свічок та ікон спить. Чоловік років 50 - гарний, у чорному пальті й дорогому взутті - ставить свічки, молиться й виходить. Схожий на Сержа Генсбурга. Як за таким не піти?
Я за ним на відстані 10 метрів. Він спускається до Майдану, купує солодку вату - величезну, як дві його голови. Потім заходить у метро "Хрещатик" і починає кататися на ескалаторі: вгору - вниз. І так хвилин 20.
Біля Національної опери підходить до одного з хлопців-велосипедистів. Трохи теревенять, а тоді мій чоловік сідає на велосипед і кудись їде. Чекаю. За хвилин 10 чую позаду голос:
- Я що - порушив закон?
- Прошу?
- А чого ви за мною ходите?
Спочатку віднікуюся. Але потім розповідаю про байдикування "під прикриттям".
Я що - порушив закон? А чого ви за мною ходите?
Трохи згодом я й Серж - бо насправді його звати Сергій - уже сидимо у кав'ярні. Він народився в Києві. 9-річний разом із батьками емігрував до Німеччини.
- Ностальгія ухайдокала - то ж приїхали?
- Не зовсім. Я загадав: якщо сьогодні ввечері питиму каву з дівчиною, в якої чорний бюстгальтер - повернуся до Берліну й таки зроблю операцію на серці.
1 
1
Комментарии
30