Микола СОМ, 75 років.
Поет, лауреат літературних премій імені Василя Сосюри й Остапа Вишні, член Спілки письменників України. Автор десяти збірок поезії й прозових творів.
Народився в селі Требухів Київської області. Закінчив факультет журналістики Київського державного університету ім. Тараса Шевченка. Працював у газетах "Вечірній Київ", "Друг читача", "Слово просвіти", у журналі "Ранок", у видавництві "Музична Україна". Був завідувачем відділу поезії журналу "Зміна", завідувачем літературної частини Укрконцерту.
Зараз працює завідувачем сектору пропаганди книги в Київській публічній бібліотеці ім. Лесі Українки. Захоплюється рибальством.
Одружений, має доньку та двох онуків
1. У моєму селі жили козаки й селяни. Було дві сільради - козацька та селянська. Дівчатам-козачкам батьки забороняли виходить заміж за селян, бо ті були бідними й вважалися плебеями. Мій батько був селянин, мама - козачка. Дід Зінько сказав: "Не віддам за нього Мотрю, бо він не козак". Батько вкрав матір уночі в нічній сорочці. Раз підслухав, як вони тихенько сперечалися: "Я тебе забрав в одній сорочці". - "Якби я не хотіла, ти б мене не вкрав". Любов у них була, народили дванадцятеро дітей. Я - сьомий.
2. Коли брали Київ 1943 року, у нас стояв штаб Першого Українського фронту. Я бачив Жукова, Ватутіна й Хрущова. Жуков матюкався дуже. А от Ватутін був добрий. Малий, опецькуватий, але дуже швидко ходив. Ми його за це називали "колобок". Коли радянська армія взяла Київ, Жуков сказав: "Поехали в Требухов". Моя дядина, красива жінка, така була куховарка! У ніч, коли замочували взяття Києва, готувала й подавала їм до столу. Вже після війни на будь-яких сільських зборах без запрошення сідала в президію й казала: "Якби не я, вони не виграли би. Я їх годувала".
От якось, коли скінчилася війна, Ватутін під'їхав, а ми, хлопці, на вишні сидимо, як горобці. Розстібає кишеню й каже: "Братцы, навались!" - і роздає цукерки. Я пам'ятаю, як чорні дитячі ручки потягнулися за тими цукерками-подушечками.
3. На моїх очах у селі німці повісили шістьох людей. Голова колгоспу дав список тих, кого не любив. Одна вчителька молода йшла до зашморгу зі своїм немовлям на руках. Так обняла ту дитину, що не могли вирвати. Кричала нам: "Дітки, не дивіться!" А я дивився. Вона тричі обривалася. Але дитини не впустила. Потім їй ледве розчепили руки, бо так сильно стискала дитину. Я з її хлопчиком потім дружив.
Німці зовсім не страшні були. Коли в хаті - втомлені, всі у вошах. Тільки показували на пальцях, скільки кожен дітей має, мріяли повернутися додому. У нас після німців жодного байстрюка в селі не було. А от коли 1942-го прийшли власовці, зрадники, які перекинулися на бік німців, ті були найстрашніші. Їхали п'яні й співали: "Ой, ти Галю, Галю молодая". Ґвалтували дівчат по городах. Потім багато байстрят було. Їх у селі називали тихенько "власовці".
4. Як я познайомився з Василем Симоненком. Уявіть собі гуртожитську кімнату, 1952 рік. Із піснею про Сталіна починаємо день. Красивий кароокий хлопець простягає мені руку й каже: "Симоненко". А я йому: "Сом". Він мені: "Ну який же ти сом? Жиру немає, вусів немає. Ти - Сомик". Отак мене все життя кликав.
У 20 років Вася передбачив свою смерть. Приїхали з ним до його матері на Різдво. Вона нас обох синами вважала. Три дні в нього гостював. Колядували, до дівчат залицялися, весело прощалися 8 січня. А того дня, виявляється, він написав ось цього вірша: "Не докорю ніколи і нікому, хіба на себе інколи позлюсь, що в двадцять літ в моєму серці втома, що в тридцять смерті в очі подивлюсь". 1955 рік, 8 січня, на свій день народження.
Вася Ліну Костенко любив. У них таємна любов була, хоч Ліна старша від нього на п'ять років. На неї не можна було дивитися без захвату: жіночна, з лукавинкою в очах - справжня красуня. Він називав її Косталіна. Казав: "Мене нагородила своїм поглядом Косталіна".
5. Я був на похороні Сталіна. Через те що заснув коло його портрета, мене виключили з університету.
Коли Сталін помер, треба було стояти в почесній варті коло портрета в гуртожитку. Уже всі відстояли: Симоненко, Стус. Мене крайнім поставили й десь пішли. Стою - ніхто не змінює. Дивлюся - лавка широка. Сів. Потім ліг. А як ліг, то й заснув. І раптом чую: "Падлец! Как ты мог? Народ рыдает, а ты спишь!" - проректор і заступник декана. "Все. Ты большє не студент университета. Вон!" Тоді мені вже нічого не страшно було. Махнув на все рукою і вирішив: "Поїду, побачу похорон Сталіна".
Їхав без копійки грошей. Підтесався до жінки одного кагебіста, яка їхала з двома дітьми. Прямо на вокзалі взяв одне на руки, ніби я батько, і так прорвався. У Москві до Красної площі довели якісь алкаші - підвалами й горищами. А потім прилаштувався до китайської делегації. Мене намагалися виштовхати, але якось примостився, навіть квіти їхні підтримував.
Іду ж, попереду їхній Мао Цзедун. Ридають фронтовики, усі делегації. А серед людей на вулицях - тиша. Не бачив, щоб москвичі плакали. Всі пошепки чогось говорили.
Підходили до гробу по 5 хвилин, бо підганяли. Що мене вразило: Сталін був схожий на покійного діда Копку з нашого села. Як дід Копка лежав - жовтий, страшний, таким був і Сталін, та ще й покльований віспою. Помітив, що руки не схрещені на грудях, а лежали вздовж тіла, бо в нього одна не згиналась. Я написав потім: "Ось ці руки... А вони не схрещені -/ Не хрестився, не молився він./ Не по ньому у селі Троєщині/ Глухо вдарить поминальний дзвін". Але самі руки вразили - такі були великі, як у мого батька. Та ж батько був коваль - у нього вони роботою були розбиті. Я в школі малював Сталіну вуса пишні, чорні, а вони рудесенькі, ріденькі. Був розчарований, що образ зовсім інший бачив, а тут лежить нещасне, схоже на діда Копку.
Назад вертався чотири дні. Як дізналися про те в університеті, то миттю з ізгоя зробився героєм. Скликали комсомольські збори, змусили розказувати, розвісили вуха й ридали. Ректор кричить: "Ти найкращий студент Київського університету. Дайте йому помощ". То мені видали нові черевики замість стоптаних у Москві калош.
6. Василь Симоненко придумав мені псевдонім Микола Матня, бо я писав сексуальні вірші й наклеював дівчатам на трусики, коли вони їх сушили на шворці в гуртожитку. Одній написав "І тепер у сорочці-вишивці, як нап'юсь весняної роси, все здається, що цвіт на вишеньці - наче порвані білі труси". Тоді вже дівчата знали: як повісять білизну, там обов'язково буде вірш.
7. Моя Ніна - циганка. Чорнява, зараза, красива. В одній кімнаті з Тамарою Коломієць у гуртожитку жила. Ми з Васею Симоненком приходили до дівчат: я до Ніни, він до Тамари. Я ще тоді дуже качався гирею, сильний був. Вона спершу тікала від мене. Вагалася, чи йти за мене. Симоненко сказав: "Тільки за Сома. В нього он які м'язи! Захист буде".
8. Ліну Костенко я познайомив з її майбутнім чоловіком. Тоді на кіностудії Довженка писав пісні до фільмів. Приносить вона сценарій стрічки "Перевірте свої годинники". Василь Земляк із Колею Вінграновським п'ють коньяк в кабінеті, на Ліну - жодної уваги. Вона побачила, що до неї дуже холодно, брикнула зразу. Коли це чую за дверима - іде Василь Цвіркунов. Він після війни втратив ногу. Відкриває двері, стає на порозі. Кажу Ліні: "Познайомся, це директор кіностудії". Красивий був, ставний, чорнявий. Дивлюся, а очі в нього гарячі-гарячі стали. Відірватися від неї не міг. Тоді Ліна швиденько взяла його за руку, і так вони пішли по життю. Ну, спочатку по коридору. А фільм так і не вийшов.
9. Ліна Костенко гаряча на вдачу. Якось у філармонії організували презентацію її "Берестечка". І раптом подзвонили до директора з ЦК, сказали: "Нє, Ліна сяка-така. Ніякої презентації". Того дня вона приходить на вечір, а директор філармонії стоїть перед дверима, не пускає. Тоді Ліна йому в пику як врізала! У нього окуляри полетіли. Тікав од неї. Ми тоді той вечір провели в приміщенні заводу "Арсенал".
10. Григір Тютюнник пересмішником був, міг кого завгодно пересміяти. Ми його називали Гриць. У гості приходив, як до себе додому. Дзвонить вранці й каже: "Я йду!" Розпалював грубку й починав оповідати. Свої оповідання писав так: спочатку розкаже, а потім запише, що розказалось.
Одного разу ми з ним не мали грошей, а дуже хотіли випити. Через дорогу від нашого дому був будинок обласного управління КДБ. Там у мене був добрий друг Вася Галошин. Казав, як потрібні будуть гроші чи що, натиснути на кнопочку дверей. От пішли ми туди. Натис. Вася говорить: "Скільки?" - "Десятку". Взяли пляшку, сіли з Тютюнником на лавку. Він питає: "Сомище, де це ти гроші взяв? Що за кнопочка така?" - "Та, - розказую, - Вася Галошин завідує відділом кадрів в КДБ". Тютюнник падає й качається: "То ми в КДБ гроші взяли? А ти уяви, що хтось отам стоїть і дивиться, що двоє стукачів, Тютюнник і Сом, прийшли одержать плату за те, що продали своїх братів!" Кажу: "Стукачі з віконечка гроші не отримують".
Коли ховали Григора, Ліна Костенко страшенно ридала. Ніде до цього не бачив, як вона плаче.
2 
1
Комментарии
5