Горітимуть машини – візьму участь у такому мітингу

6

2004 року була не революція, а фестиваль

Роман Малко, 36 років, журналіст

Народився в Тернополі в сім'ї лікарки й економіста. ­Закінчив ­художню школу. Раніше малював усе, зараз – мамаїв та ікони. ­Виставлявся в Тернополі й ­Любліні. В армії не був. Вважає, що в "Пласті" навчився більше. Виганяли звідти за несплату членських внесків, потім поновлювали. 1997-го закінчив історичний факультет Тернопільського ­педуніверситету. За два роки виграв грант на піврічну програму в Центрі сучасного мистецтва ­Києво-­Могилянської академії. ­Влаштовував виставки. ­Пішов у журналістику, бо це давало змогу мандрувати. ­Об'їздив, крім Скандинавії, всю Європу. Англійською володіє "вері бед". Одружений із 33-річною журналісткою Мар'яною ­Мигаль. Доньці Соломії 8 місяців. Живуть у Києві.

– Таку зачіску зробив після першого курсу під час практики. Це був 1994 рік: як по Тернополю йшов, народ зглядався. Зараз це вже – мода.

Я – оптиміст, який не бачить світла в кінці тунелю в останні роки. Стає все дискомфортніше жити в Україні. Не знаю, як це змінити, але нікуди виїжджати не збираюся. На мітинги ходжу тільки по роботі. На помаранчевій революції працював у "Арт Велесі" (мистецьке агентство. – "Країна"), ми "тримали" сцену. Я там був від і до. Вважаю, що 2004 року була не революція, а фестиваль. Революція передбачає розбиті вітрини, палення машин. Горітимуть машини – візьму участь у такому мітингу.

Колись гуляв у Ерзурумі, поруч із містом Трапезунд, де відзначилися козаки. Це – турецький схід. Трабзон по-їхньому. Старі вірменські території, глухе середньовіччя. Магазини, звичайно, є, машини їздять, але якщо забрести вглиб – дупа. Сидять діди на сходах, люльки курять. Я йшов із дівчиною, поголений, оселедця видно чітко. Таких лютих поглядів більше ніде не бачив. Ці чуваки добре пам'ятають свою історію.

Чув: "Доки варять каву – доти Європа". За Дніпром уже погано варять. Може, діти наші стануть Європою, але Дике Поле залишиться диким. Україна закінчується на його кордоні. Ці краї ми колонізували, їх у нас відбивали – постійна війна була. Таке враження, що вона ніколи й не закінчувалася. Простежте по теперішніх голосуваннях – де вибирають українські цінності, а де деструктив. Я проти поділу держави, але треба перестати витрачати зусилля на українізацію Донбасу. Краще просто добре робити свої справи. Чому зі Львова до Тернополя дороги нема? Хата небілена, а ти вчиш жити сусіда?

Зачіску не змінював, навіть коли від міліції переховувався

Дмитро РІЗНИЧЕНКО, 30 років, блогер

Народився в Кривому Розі. Закінчив факультет журналістики Дніпропетровського національного університету. Перебрався до Києва. Друкувався в кількох вітчизняних виданнях, у російському ­Pravda.ru. Рік тому створив агрегатор найкращих українських блогів no.ua. Але переоцінив потенціал вітчизняної блогосфери, й у квітні проект закрив. Посів друге місце серед україномовних блогерів у цьогорічному конкурсі громадянської журналістики від Deutsche Welle. На замовлення партії  "Свобода" пише книжку про липневі протистояння під Українським домом 2012 року, коли громадськість протестувала проти мовного закону. Тоді світ облетіло фото, на ­якому ­Різниченко бризкає балоном у працівників "Беркута". За участь у бійці з міліцією був засуджений на два роки умовно. Безпартійний. Захоплюється бойовими мистецтвами та авто­стопом. Із дружиною Вікторією виховують 5-річну доньку ­Миладу та на півтора року молодшу Радиславу.

– Хочу, щоб усі представники силових структур, ­армії, бойових мистецтв носили такі зачіски. Щоб чуб був ­частиною однострою. Зараз в українських силовиків нема відчуття власного історичного спадку. Натомість, ­ціла купа неоковирних ряжених "козаків" ходять із ­оселедцями, справляючи враження не так вояків, як клоунів.

Уперше чуба вистриг, коли їхав через Росію 2009 року до Владивостока автостопом. Щоб бачили, що з України. ­Навіть коли торік від міліції переховувався, зачіску не змінював. ­Козацький форс важливіший за безпеку.

У Чернівцях у букіністичному магазині розговорився з продавчинею єврейкою Мариною Львівною. Дружина моя на доньку прикрикнула, бо та руки до чужих книжок ­тягла. ­Марина Львівна каже: "Зразу видно, що українські ­батьки, а не єврейські. Ви дітям нічого не дозволяєте, обмежуєте. ­Потім дорослішають – і їх уже обмежують влада й начальство. Тому й живете погано".

Планую щонайменше двох синів народити. На виховання дітей погляд у нас із дружиною принципово анархічний. Коли виходимо у двір, наші доньки босі бігають, по землі валяються. Лазять, куди хочуть, ми лише збоку споглядаємо. ­Інших дітей батьки раз-по-раз осмикують: "Не лізь! Не сунься! Не хапай!" Хлопці, по 6–7 років, бояться стоячки на гойдалці кататися. У мене Радушка в 3,5 таке ­робила.

Чоловікові з чубом у маршрутці не пасує сидіти при жінках

Мирослав РЕШЕТИЛО, 52 роки, історик

Носить чуба п'ять років. Народився у Львові. ­Закінчив історичний факультет столичного ­Університету імені Шевченка. Живе у Львові з дружиною Наталею та двома синами. Любомирові 6 років, Світодарові – рік. ­Імена вибирав сам: "Синів у слов'ян прий­нято називати батьку. Жінка зразу сказала, що це – моя справа". Співзасновник Товариства Лева, якому виповнилося 25 років. ­Очолював його етнографічну секцію. Працював у Центральному державному історичному архіві у Львові, у відділі давніх актів. Любить козацькі страви. Варить їх на дровах під час велелюдних подій, фестивалів.

– Я зі старого козацького роду Решетилів. Тато з-під Хотина, це Борщівський район Тернопілля. Мій дід – кожум'яка, прожив 98 років. Я ще малий думав, що напевно хтось робив решета. А дід каже: "Робив, внучку, але не з того матеріалу". Виявляється, був козацький сотник, який отримав прізвисько за те, що влучно стріляв із самопала, мушкета. Як встрелив шротом – то й порешетив добре когось.

Чотири роки я жив біля Підгорецького палацу. Починав робити козацьку ресторацію. Влітку варив кулeші. Уявіть японця, який не знає, що таке суші. А багато українців не знають, що таке куліш. Не кажу вже про щербу, саламаху і тому подібне.

Мені подобається версія, що козак – від косак, який косу носить. Бо я люблю чуба закручувати в косу, це зручніше. У перші роки носив просто, то вітер наробить всякого на голові. А в військових умовах закручували. Навіть була традиція чіпляти тягарець. Він міг бути важкий. Можна використати як аргумент у ближньому бою.

Мій товариш Тарас Манюта відтворює бої реєстрових козаків часів Богдана Хмельницького, то в нього короткий чуб. Більше нагадує клин. У реєстрових козаків була така стрижка.

Ясно, що чоловікові з чубом у маршрутці не пасує сидіти при жінках.

Питаю, чи людина щаслива. Нещасливих не беремо

Олександр ВАВРИК, 39 років, ресторатор

Носить чуба п'ятий рік. Народився в Тернополі. Вчився у Києво-Могилянській бізнес-школі, але диплом магістра ділового адміністрування не отримав через ідеологічні розбіжності з тодішнім керівництвом закладу. Займався транспортними перевезеннями та міжнародною логістикою. Співвласник і керівник ­ресторану української органічної кухні Руський клуб "Культ Ра" на Києвій горі. Там теж діє книгарня з історичною та рідно­вірською літературою. Одним з інших співвласників називає чорного кота Велеса, для якого "Культ Ра" – дім. Працівники кажуть, що на початку відкриття закладу власник пробував настоянки, зараз – ні. Також тепер він в основному перейшов на харчування рослинною їжею. Розлучений. Синові 16 років. Радить читати "Велесову книгу" й "Історію русів".

– Змінився світогляд на зрізі 33 років. Тоді багато чого переосмислив.

Заклад "Культ Ра" – це перша моя спроба в ресторанній справі. Початок був дуже важким. Продав квартиру, щоб розплатитися з кредиторами. Однодумці й гарні світлі люди далеко не завжди є фахівцями. Іноді, щоб добре виконали, краще заплатити чужим.

Ми не хотіли робити заклад реконструкцією якогось часу: Козаччини чи Трипілля. Прагнули показати, що культура – не музейний експонат, вона жива. Тому наша їжа – не відтворені страви трипільців. Але за основу взяті або віднайдені древні рецепти, або в окремих господинь. Багато страв придумали самі.

Заходять гості з Російської Федерації. Дивуються: "Чого написано "Руський клуб", а ви українською розмовляєте?" Пояснюємо, що тут вважають руською українську. Природно, що жителі Московського князівства, потім царства, – московити розмовляли московською. А Русь – руською аж до Франка говорила.

Постійно питаю на співбесіді, чи людина щаслива. ­Нещасливих не беремо. Функція кельнера чи ­кухаря – ділитися енергією.

Курити добре в приміщенні. З філіжанкою кави і книжкою

Максим НЕПИЙПИВО, 22 роки, безробітний

Народився в райцентрі Васильків на Київщині. За паспортом – Михайлов, прізвисько вибрав, бо непитущий. Батько – авіатехнік, працює на Бориспільському аеродромі, мати – інженер на телефонній станції. Сигарет не пробував. Але зібрав 17 люльок. Частину роздарував, лишилося 10. Найчастіше ходить із люлькою "Дід" харківського виробництва. Школярем відвідував гурток рукоділля. Пошив собі та друзям 13 шароварів. Козацькою добою захоплюється з дитинства, після прочитання романів "Вогнем і мечем" Генрика Сенкевича та "Меч Арея" Івана Білика. 2010-го закінчив Васильківський коледж авіаційного університету за фахом "радіоелектронне обслуговування повітряних суден". Правом перевестися на третій курс НАУ не скористався. Вступив до педуніверситету ім. Драгоманова, звідки через два роки відрахували за неуспішність. Хоче вчитися в академії ім. Петра Могили – на теолога. Належить до "Братства" Дмитра Корчинського. Живе в приватному будинку з батьками й 13-річною сестрою Галиною

– 22 січня їздив на акцію громадянської непокори до Росії. В День Злуки українських земель на Кубані, Ставропіллі, Воронежчині теж відбувалися заходи. Для початку мета – автономія, а далі від'єднання від Росії. З людьми, які це сприймають не тільки жартома, тримаємо тісний зв'язок. Це – українці, і, як не дивно, російські націоналісти. Вони хочуть відірватися від Москви, бо вважають її окупаційною. Відхід до України бачать кращим варіантом.

Селилися ми по двоє, щоб не позатримували всіх. ­Узяли мене і Тараса Карпюка. Звинуватили в тому, що на вулиці "розмахуючи руками, цинічно вигукували нецензурні слова". Відсидів 15 діб – найбільший термін за хуліганку. Хотіли вибити, що ми приїхали підтримувати сепаратистів, а це – кримінальна стаття.

Населення районного центру Невинномиськ на Ставропіллі, де я був, під 200 тисяч. Вночі в місті нікого не видно, бо комендантська година. По вулицях їздять тільки "бобики". Хто вночі виходить на вулицю, ­зразу в'яжуть. Так суворо було кілька тижнів перед Днем ­Соборності України. Але й у спокійніший час, розказували, ­доводиться показувати паспорт міліціонеру на вході до вокзалу.

Народ заляканий. На маленькому мітингу, які в Києві щотижня відбуваються, міліції було стільки, скільки я ще в житті не бачив.

Райцентр пережив міжнаціональну різанину. Тепер люди вимагають запровадити міграційний в'їзд на територію Ставропілля для кавказців.

Коли вистриг чуба – тодішня дівчина поставила умову: або змінюю зачіску, або вона йде. Дівчата приходять і відходять, а зачіска залишається.

Курити добре в приміщенні. З філіжанкою кави і книжкою. Так проводжу вечори. Зараз читаю "Пісню льоду та полум'я" американського фантаста Джорджа Мартіна. Познайомився із симпатичною дівчинкою, вона мені порадила.

З батьками я – російськомовний. Коли був маленький, з дорослими говорив російською, а на вулиці з дітьми – українською. Васильків – доволі україномовний.

Символ означав "улюблена донька"

Візантійський хроніст Х ст. Лев Диякон був очевидцем походів руського князя Святослава на болгар і на Візантію. Полководця описав так: "Брови мав густі, очі сині, ніс короткий, бороду голену, на верхній губі густе довге волосся, голова зовсім поголена, а з одного боку висів чуб, що визначав знатний рід".

Козаки цю зачіску запозичили в тюркських народів – стверджує, зокрема, лікар та історик Анатолій Пастернак у виданій 2000 року книжці "Козацька медицина": "Батько-татарин ­навесні всім дітям голови вибривав. Але одній, частіше дівчині, пасмо ­волосся посередині лишав. ­Символ цей означав "улюблена донька", згодом і "улюблений син". Подібне значення шеве­люри автор виводить і для козаків: "Сенс і зміст – такий самий: "улюбленець долі", "улюбленець Бога", щасливчик. А хіба не так, коли після сили-силенної пригод-походів ти залишився живий і здоровий?"

Написаний 1959 року вірш "Чуприна" Степана Руданського має такий уривок:

Питалися козака: "Що то за причина,
що в вас гола голова, а зверху чуприна?"
"А причина то така: як на війні згину -
мене ангел понесе в небо за чуприну".

×