"Нічого не вполювали. Щастя, що один одного не пристрілили"

Про що говорять у міліції

У вівторок, 13 листопада, в прий­мальній на першому поверсі управління Львівської обласної міліції людно. З 11.00 до 13.00 має приймати начальник Олександр Рудяк.

О 10.45 Анна Яндзик, 54 роки, показує вусатому чоловікові в черзі свої фотографії з побитим обличчям. Із чорної сумочки витягає сріблясту косметичку з дзеркальцем та помадою. Підправляє намальовані ­яскраво­червоним губи.

– Уже тут всі пороги оббила. Дала слово: хоч трупом ляжу, а його, сволоту, посаджу. Перша жінка з ним не могла жити, він до мене пристав. Плакався, що вона – гуляща, їсти не варить. ­Повірила, до нього переїхала жити. Шість років мене мучив. Серед ночі приходив, бив, ногами копав. Якось не витримала, викликала міліцію. ­Приїхав один, виявилося, що з моїм чоловіком добре знайомий. Навіть не питав, що трапилося. Сказав, якщо буду далі вознікати, посадить у СІЗО до щурів. Коли поїхав, чоловік просто озвірів. Накинувся на мене з кулаками, по лиці бив. Серед ночі, як собаку, надвір випихав. І пожалітися нема кому. ­Тепер у подружки живу. Боюся, щоб не знайшов мене. Як знайде, то заб'є.

– Та в нашій державі повна сваволя, – каже вусань невисокого зросту. У руці тримає чорний пакет із написом Boss. – Пам'ятаєте, як у газеті помістили фотографію голого прокурора в робочому кабінеті? Він із молодими секретарками оргіями займався. Всі вони на дорогих іномарках катаються, по солідних кабаках сидять, коханок молодих мають. А за які такі шиши? За зарплату – 3 тисячі гривень? Від кожної проститутки, рекетира, злочинця прибуток мають.

Із кабінету виходить худа дівчина у смугастому гольфі та синіх джинсах – помічниця начальника.

– Генерала не буде. Прийом проведе його перший заступник Валерій Канюка, – говорить.

Четверо чоловіків та дві жінки піднімаються зі стільців, направляються до виходу.

– П'ятий раз на прийом приходжу – ніяк потрапити не можу. Совісті не мають, – каже 65­річна Марія Петрівна. Спирається на ціпок. Повільно виходить із приймальні. – Скоро взагалі дихнути не зможу. Сусід обнаглів – загородив мені вхід до хати. Каже, щоб із городу заходила. Я до дільничного прийшла. Сказав, то не його парафія. ­Написала дві заяви – одну на сусіда, другу на дільничного. Думаю, начальник мене вислухає, якісь міри прийме. Я би взагалі хотіла, щоби він на місце виїхав. Але, певно, не захоче. Може, скаже йому заплатити. Але я – інвалід на пенсії.

Біля входу перебирає папери Анатолій, на вигляд йому років 60. Один із документів падає на підлогу, чоловік нахиляється за ним.

– Що таке п'ятий раз? Я сьомий рік добиваюся правди. Лікарі мого синочка в могилу загнали. У дитини болів животик, там ґулька утворилася. Вони дитину залікували. Все нормально діагноз поставити не могли. Проти них кримінальну справу то відкривають, то закривають. З обласної міліції в міську передають. Звідти – назад в обласну. Хочу начальника до стінки притиснути. Якщо зізнається, що справа в архівах порохом припадає, сам із тими в білих халатах розправлюся. Раніше боксом займався. То пошкодують, що на світ з'явилися.

При вході сидять двоє високих охоронців у сірій формі. Один позіхає.

– Спати хочеш? – питає чорноволосий. Виглядає на 30 років. – На дів­ки ходив? Слухай, постійно забуваю запитати, що там у тебе з тою білявкою. Здибалися?

– Зустрілися один раз. Зводив її на каву. Вона носом крутить. Сильно в романтику вдаряється. Любить квіти, шампанське, компліменти. Хоче, щоб їй під вікнами серенади співали. А я пацан попроще. Після того трубки не бере.

Сивий чоловік із жінкою у болоньєвій куртці відчиняють фарбовані білі двері. Виходять із кабінету без таблички. Чоловік зітхає, жінка махає рукою.

– А ти чого сподівався? Ситий голодного не розуміє, – хустинкою витирає піт зі щік.

На столі розкладають папери, сортують у білі теки.

– Дивися, чи нічого не забули. Бо буде, як минулого разу. На кріслі перед дверима начальника лишили парасолю. Через півгодини згадали. Прийшли, а вже ні начальника, ні нашої парасолі. Удома діти з нас сміялися. Казали, мамку з татом у міліції обікрали.

До приймальні заходить жінка у чоботах на 8­-сантиметрових підборах.

– Хто крайній? – запитує.

– Я, – зголошується інша, у сірому пальті та чорній хустці.

– У вас хтось помер? – остання у черзі сідає поруч.

– Два місяці, як доньку поховала. Її машина збила. На зупинці маршрутку чекала, а тут джип над'їхав, – хустинкою витирає сльози. – Кримінальну справу не відкривають. Мою бідну дитину ще й винуватою роблять. ­Бояться чийогось синочка на джипі образити. Ніхто не думає, що онука сиротою лишилася. Чула, що десь є такі екстрасенси, що душі покійних викликають. Ви не знаєте, де можна таких знайти? Хоч би на ­хвильку свою доцю побачити. Запитала б у неї, що робити маю.

– Не можна турбувати небіжчиків. То великий гріх. Помоліться, свічку за упокій поставте. Бог вам підкаже, як далі жити, – хреститься.

– Після похорону уві сні Світланку бачила. Сниться, ніби вона ще маленька, босонога бігає по полю. Розпущене волосся на вітрі розлітається. Кругом одні ромашки. Каже: "Мамо, не плачте. Мені тут дуже добре". А перед аварією приснилося, що годую груддю дитину. Знала, що то поганий сон, але не думала, що він таке горе принесе.

11 грудня до голови прийшли 15 людей. Замість начальника знову приймає заступник.

– Як так можна? Він така велика риба, що нас за людей не має, – свариться огрядний чоловік у джинсах та куртці з коміром із чорнобурки.

Широкими кроками рушає з управління. За ним мовчки по черзі виходять інші. Штовхаються.

Залишаються п'ятеро відвідувачів.

– Де туалет? – питає 34­річна Ірина. – Ви би не могли зі мною сходити? – шепоче старшій жінці. – Я десь простудилася, тепер кожних 15 хвилин бігаю. Маю хронічний цистит, тільки залікую – і знову проблеми.

– Родити тобі треба, – жінки йдуть шукати вбиральню. – Тоді кров оновиться, всі хронічні проблеми щезнуть. У мене до родів жовчний такий паскудний був – хотіли викидати. Коли родила, запрацював, як годинник.

– Цілий рік лежачу бабку доглядав, – 35­річний Ігор із родимкою над бровою на вулиці запалює цигарку "Прима". Охоронець у службовому картузі бере у нього запальничку. – ­Раніше із сином­­алкоголіком жила. Він від цирозу помер. Вона злягла. До хати без протигазу зайти не можна було. Я їй їсти носив, постіль міняв. Жінку не пускав. Боявся, щоби не збридилася. Коли стара померла, по­людськи поховали. Вона нам хату переписала. ­Ремонт зробили. Зірвали підлогу, а звідти хробаки полізли. Тепер її родичі ­об'явилися. Про закон розказують, якісь папірчики сують. А де ж ті умніки раніше були? Хочу з Рудяком поговорити, як воно правильно має бути.

– Ти в суботу на охоту їздив? – біля управління стоять двоє працівників міліції у чорних костюмах без верхнього одягу. – Я збирався, але жінка до батьків у село потягнула.

– Добре, що не їздив. Ми так набралися, ледве ноги притягнули. Нічого
не вполювали. Щастя, що один одного не пристрілили, – сміються.

– Скажіть, будьте добрі, де найголовніший поліцай приймає? – до міліціонерів підходить повна сива жінка в береті. – Мені сусід свиней потруїв. Скла до помиїв натовк. Бідні так мучилися, доки подохли. Я казала, що й до міністра дійду, але він за таке відповість.

Їй показують на вхід.

– Чув би Олександр Вікторович, що він "найголовніший поліцай", – регочуть.

– Його сьогодні нема. Він не дуже ті прийоми любить проводити, – каже нижчий.

×