Важко сказати, що зі мною сталося б, якби я лишився у СРСР. Це була б зовсім інша людина. Хоча в 50 я над цим задумався і вирішив: хоч би як моє життя повернулося, опинився б за кордоном. Була б це Америка чи Латвія – інше питання. Головне, що не жив би у країні своєї мови.
Сергія Довлатова еміграція врятувала. Пам'ятаю його 40-й день народження. Тоді він уперше тримав власну книжку. Це дуже пізно. Не друкуватися для письменника – психічно нездоровий стан. Людина, яка написала 400 оповідань і жодного разу не бачила своєї книжки, надрукованої в типографії, не може не страждати.
Інтернет потроху очищує сам себе, утворюється якесь поле шанобливості. Парканна частина лишилася, але люди намагаються відкраяти собі якусь зону комфорту. Це як із вбиральнями: є брудний туалет на вокзалі, а потім поряд із ним з'являється платний, із чистими кахлями, квітами, рушниками, милом. Певний контингент ітиме саме туди. Facebook – вбиральня уже з кахлями, там у всіх є ім'я. А щойно анонімність закінчується, грубити стає важче. Якщо до мене хтось одразу звертається на "ти" – бемць! – і нема вже в мене френда такого. Не треба фамільярності.
Коли я в Росії, завжди маю відчуття загальної беззахисності. Точно знаю, коли цей страх минає. Щойно з Петербурга перелітаєш, приміром, у Гельсінкі – видихаєш. Попустило.
Усе від початку до кінця в Росії має наліт навіть не приниження, а самоприниження. Я думав, що з комунізмом усе скінчиться. Аж ні. Торік у серпні жив у Пітері в готелі. У ванні там забився стік. Кажу: "У вас стік не працює". – "А ніхто не скаржився". – "Отже, всі милися, стоячи по коліна в брудній воді?" – "Не знаю, ви перший сказали – іноземець!" Подібне відчуття приниження з'являється приблизно кожні 15 хвилин. Якось у Москві зайшов до кав'ярні – чашку кави там продавали за 16 доларів. Я побував у 55 країнах світу й ніде не бачив чашки кави за 16 доларів. Це ж страшне приниження! А люди сидять і якось терплять.
Чому в Латвії, у Польщі, в Чехії змогли вилізти з-під руїн комунізму? Питання про Україну на цьому тлі для мене найболючіше. Адже була помаранчева зима. Під час подій на Майдані всі усміхалися. В усміхнених людей щось міняється в свідомості. Тоді це було свято українського народу. Як святом російського були три дні опору путчу 1991-го. І скінчилось однаково: свободу віддали чортзна-кому.
Надія на те, що дедалі більша частина життя виходить з-під впливу влади. Хоч би як дереву заважали, воно все одно виросте. Подивіться, які криві бувають ті, що ростуть на камінні. Щоб не росли, корінь треба виривати – так робили комуністи. Новій владі це невигідно, тому дерева виростуть.
Мій товариш, ленінградський філолог, три роки працював у Танзанії як американський дипломат. Спитав його: "Що тебе найбільше дивує в Танзанії?" Він: "Там усі крадуть – і всі говорять, що всі крадуть". Нічого не нагадує?
У 1960-х головні були письменники, за перебудови – також. У всіх подіях цієї зими в Росії письменники грали дуже важливу роль: Борис Акунін, Людмила Уліцька, Дмитро Биков. Захоплення в мене це не викликає. Краще б юристи. В Америці жоден письменник не був президентом. А я понад усе на світі хочу, щоб Росія не відрізнялася від інших країн.
Політика – це окреме мистецтво: жити з невирішеними проблемами. Філософ Карл Юнґ сказав: "Проблеми не вирішуються, над ними піднімаються". Тому головне – просто пережити цей страшний період.
Якось у Москві зайшов до кав'ярні – чашку кави там продавали за 16 доларів. Я побував у 55 країнах світу й ніде не бачив чашки кави за 16 доларів. Це ж страшне приниження! А люди сидять і якось терплять
У XVII столітті завершилися самурайські війни, і самураї виявилися непотрібні. Один із них написав: "Я живу в час, коли не залишилося людини, здатної одним ударом відтяти голову. Це жахливо, але я не нарікаю на свій час. Адже саме з таких емоцій починається падіння людини". Я теж боюся лаяти свій час. Те, що головною книжкою XXI століття є "Гаррі Поттер", може не давати повної картини. Нову культуру створюють бічні, а не головні гілки. Щось приходить із узбіччя й стає центром – як колись було з кіно.
Радянські фільми дивитися ще можу, а от російські – ні. По-перше, головні його теми – приниження й самоприниження. А по-друге, неможливо чути ту мову. Там інший емоційний регістр, інша швидкість, ніж я звик. Та й блатна інтонація, популярна в сучасній Росії. У Ризі такого немає – там не можна за мовою визначити соціальний статус людини.
Нещодавно був вражений, що американський путівник по Москві радить відвідати вокзал. Мовляв, це друге найцікавіше місце після Кремля. "На вокзалі ви побачите, як слов'яни прощаються й зустрічаються, – прірва емоцій".
Вважаю, сьогодні найкращі американські письменники – це автори фільмів. Квентін Тарантіно, Вуді Аллен, брати Коени. Вони пишуть краще за всіх. Але їх жахливо перекладають. Щоб це виправити, треба замість дублювання робити титри – як скрізь. Тоді, до слова, наступне покоління заговорить англійською. А людина, яка знає англійську, – вже інакша. Їй важче буде голосувати за Путіна. Вона має відмичку, яка відкриває все на світі. Можна все перевірити, все побачити. Навіть між англійською та російською "Вікіпедіями" величезна різниця.
Серйозний читач зараз шукає розваги в нехудожній літературі. Я глибоко переконаний, що non-fiction – найцікавіша частина сучасної літератури.
У США головний письменник зараз – Джонатан Френзен. Його проза багата нюансами, психологізована, тонка. Незрозуміло, на чиєму боці автор. Так от, яка в нього наступна книжка? Ніякої. Він пише сценарій для серіалу.
Недавно перечитував "Минуле й думи" Олександра Герцена. Він сказав, що інтелігентність убиває національність – і що це чудово. Національні типи можливі лише в неосвічених верствах, а освічені люди всі на світі однакові. Так і повинно бути.
У моїй бібліотеці до семи тисяч книжок. Нікому віддати її не можу. В тих, кому зараз 10 років, буде стільки книжок, як у нас зараз картин на стінах.
В електронних книжках маса зручностей. Проблема лише в тому, що коли в тебе є бібліотека, ти можеш несподівано щось знайти. Щоб отримати якусь довідку, треба прогортати цілу книжку. А коли прогортаєш, відкриваєш купу всього дорогою. Книжка – це вчитель. А комп'ютер – швейцар, він відповідає лише на ті запитання, які ти здогадаєшся йому поставити. У цьому наш досвід біднішає.
Друг – це вікова категорія. З віком ми все рідше вживаємо це слово і все менше розуміємо, що воно значить.
У мене в житті було кілька близьких людей, і Сергій Довлатов, безперечно, один із них. Ми близькі за естетикою, це дуже важливо. Нам подобалося те саме. У першу хвилину нашого знайомства ми назвали імена-паролі: Платонов і Гоголь. А якби назвали Солженіцин і Євтушенко – на цьому все і скінчилося б.
Найкращі сьогодні американські письменники – це автори фільмів. Квентін Тарантіно, Вуді Аллен, брати Коени
Йосип Бродський заборонив друкувати свій вірш "На незалежність України", оскільки він ображає українців. Зараз вийшло повне зібрання його творів. Поставало питання, чи давати цей вірш. Не включили, пославшись на волю поета. Не розумію, чому він його написав. Бродський був антиімперська людина. Але він був максимально незалежний у кожному судженні, від нього можна було чекати чого завгодно. Інколи говорив абсолютно дикі речі. Сам чув, як він сказав: "КДБ треба зберегти, щоб захищати особистість від держави". Що це значить – ніхто не знає. З геніями таке буває.
З нових українських поетів читав тільки Сергія Жадана. Мені сказали, що він ваш найкращий поет. Я почитав і вирішив, що це – Едуард Лимонов для бідних. Хоча дивився його в російських перекладах. Згодом виявилось, що Жадан перекладає австрійців, німців усяких вишуканих. Але те, що я читав, – "лимоновщина".
Пам'ятаю, як народжувалася політкоректність. І можу сказати, що це – найкраще, що могло відбутися зі світом. Звичайно, є крайнощі – але, насправді, як було б добре запровадити в Росії політкоректність, хоча б трішки. Так, це лицемірство. Але, зрештою, лицемірство і є цивілізація. Fake it until you make it (Імітуй це, доки воно не стане правдою. – "Країна") – це свята правда. Люди перестають хамити, бо страх хамства входить у кров.
Пригадую, ми з Петром Вайлем приїхали вперше в Росію. З нами були дружини. Прийшли в редакцію журналу "Огонек" – найліберальніший орган як на 1990-й. Ми там уже друкувалися, тож почувалися як відомі автори. Заходимо в кабінет до головреда Віталія Коротича. Я повертаюсь, щоб представити дружину, й кажу: "Це наші дружини…" А він одразу ж: "Драстуйте, дружини!" Йому й на думку не спало, що вони також мають імена. Можете уявити таке в Америці?
Герої моїх книжок – це все смішне, що зустрілося в житті. Якщо я знайду щось кумедне – ніколи його не забуду. А от які номери на моєму авто, поняття не маю. Це нецікаво.
Смішне – це не обов'язково весело, але обов'язково гостро. В Умберто Еко є довгий роздум про те, чи сміявся Христос. Як на мене, найсмішніша фраза Христа: "Той, хто без гріха, – нехай перший кине камінь". Це ж абсолютно геніальна відповідь. Смішне – це коротке замикання свідомості, коли – бац! – і щось спалахує.
Коли мені було 20, я думав, що література – це вершина. І всі йдуть до неї з одного боку: пишуть оповідання, повісті, романи, потім епопеї. Он вони всі – Томас Манн, Василь Аксьонов, та хто завгодно. Вони всі повзуть на цей пік із цього боку. Мені ж завжди хотілось прийти з іншого – там, де статті, критика, далі йдуть есеї. А де есеї, там уже й вірші, бо між ними мало різниці. І от десь на висоті всі книжки зустрічаються. Туди я й прагну потрапити. Але навряд чи встигну.
Письменники кажуть, що головна книжка – остання. Окрім неї, в мене є ще дві, якими я пишаюся. Одна – "Довлатов та околиці", друга – автобіографія "Трикотаж". Але головна – та, яку пишу зараз. Її закінчувати не збираюся. Писатиму, доки матиму змогу. Видавці мене постійно підганяють, я їм: "Не віддам. А що я робитиму потім?" Це замолоду в мене було сто книжок у запасі. Тепер лишилась одна, улюблена, і я пишу її зараз.
1 
1
Комментарии