До нестями люблю стареньку глиняну батьківську хату. Мені не треба іншої. Раніше думалося: у людей є щось краще, багатше. ­Неправда. Тільки те, що твоє.

Говірка мого села особлива. У нас ніколи не казали буряки – ­тільки бараки. Вечера, а не вечеря, вирба, а не верба. Айстри так ніде не називають – кампустеля, тюльпани – пеліпони, жоржини – арґонії.

Виросла в опіці й весь час намагалася її позбутися. Я була непокірна, вперта. Коли купували туфлі значно більшого розміру,

ховалася в кущі бузку й обрізала їх. У третьому класі батьки придбали зелене довге пальто на виріст. На портфелях узимку ми спускалися з гірок. Шкільна технічка посипала ці ковзанки попелом зі шкільної груби. Я спеціально замість портфеля

сідала на пальто і ковзалася.

Помилково думаємо, що від інших залежить, чи нам комфортно в цьому світі. Залежить усе тільки від нас самих. Якщо жінка не здатна бути щасливою, ніякий чоловік щастя не додасть. Щоб бути щасливим, потрібно інвестувати в себе – у саморозвиток. Треба мати, що давати коханій людині.

Є інша крайність – ми забагато даємо. Настільки скочуємося в жертовність, що за цим уже немає особистості. Так було зі мною.

У подружжі кожному важливо зберегти свою свободу.

Силою нікого не можна до себе прив'язати. Силою любові – теж. Надмірна любов – це один із видів витонченого насильства.

Жінку руйнує почуття вини: що не все зробила для дитини, для чоловіка. Найбільша вина, яку я відчувала, – це те, що забула про себе.

Силою нікого не можна до себе прив'язати. Силою любові – теж. Надмірна любов – це один із видів витонченого насильства

Я не ставила за мету вийти заміж. Не розуміла, для чого в 17 років бути заміжньою. Але коли було за 20, дуже хотіла сина. Уявляла, як мій батько побачить це хлоп'я. Коли створила сім'ю, батька вже не було.

Сина народила в 32 роки. Відчуття в собі іншого життя ні з чим не порівняти. Знаю, що народила дитину не для себе. Не вимагаю віддачі, він мені нічим не зобов'язаний. Але все одно я цю віддачу відчуваю.

Син у свої 18 років набагато доросліший від мене. Я не боялася в 6 років відпускати його у поїздки, могла довірити будь-які гроші. ­Кожен страх – це недовіра до Бога.

У багатьох жінок так стається, що жили багато років, а потім, як удар по голові, – чоловік пішов: до іншої чи займатися творчістю. Причина в тому, що жінка перебрала на себе чоловічі функції. Для неї не так важлива родина, як кар'єра.

Боротьба – це не жіночий спосіб життя. Якщо ми боремося за свої права, відстоюємо щось на роботі, це вбиває нашу жіночність. ­Жінка має досягати перемог легко і грайливо. Мені шкода активісток FEMEN. За їхніми епатажними вчинками стоїть брак любові.

Українки мали би виявляти більше покори у стосунках з чоловіками. Жінка перестала поважати чоловіка. Насправді їй легше змінюватися, ніж йому. Жінка – як ріка. Може бути кипуча й нестримна, а може й тиха, плавна. Залежить від того, в яких вона берегах.

Батько забороняв мені носити брюки. Коли купила перші, ховала від нього. Вдягала, як кудись їхала.

Мій перший протест – у 15 років підстриглася "а-ля гарсон". Батько зі мною не розмовляв два тижні. А недавно хотілося обстригтися налисо і зробити йожика. Син заборонив. Він страшенно любить моє волосся.

Дорослість у когось настає раніше, а в когось пізніше. До мене різко прийшла у 50. Раніше хвилювалася, як зустріну цей вік. ­Нормально. Перестала боятися бути собою. Я запам'ятала стан ­неймовірного благоденствія в собі. Не хочу бути молодшою.

Немає нічого невідворотного, все можна змінити. Незручні ситуації створені для того, щоб пройти свої життєві уроки.

Ми несемо в собі генетичну пам'ять роду і маємо родові завдання. У мене в роду були переважно нещасливі жінки. Я маю, певно, бути щасливіша за всіх них.

Баба, мамина мама, померла в 44 роки. Надзвичайно красива була, але перегоріла від того, що в житті було не все так, як вона хотіла. Її чоловік любив випити і гуляв по всьому селу.

У селах ми тримаємося за усталені погляди на життя. В цьому такі ж фанатичні, як у часи Шевченка, і недалеко пішли від мусульман. Спробуйте щось зробить не за обрядом. Вас "обсудять", як кажуть у нашому селі. Але інколи, якщо дуже хочеться, це треба зробити.

Ніхто не зобов'язаний мені моє щастя. Можу дійти до цього тільки сама. І це зворушує

Зберігаю в хаті всі старі речі від батьків – залізні ліжка, буфети, столи. Не викидаю їх, бо мені так добре. Маємо крісло, на якому сидів Микола Реріх. Воно дісталося родині мого чоловіка від баронеси Марії фон Лідслейн, в домі якої, в Пітері, до революції зупинявся художник. Це крісло енергетичне. У ньому почуваюся величною. Має спеціальну підставку для кави й ранкових газет.

Можу безкінечно слухати, як співають сільські жінки.

Основне, чого ми хочемо, – це любов. Але взяти її можна тільки в собі. Ніхто не зобов'язаний мені моє щастя. Можу дійти до цього тільки сама. І це зворушує.

Щастя залежить не від того, що ти маєш, а від того, що думаєш. Мій знайомий у одній з країн Латинської Америки спостерігав картину: на зупинці автобуса стоять люди в черзі. Підходить автобус, але одночасно з'являється музикант і починає грати. Люди, замість того, щоб ломитися в автобус, на який довго чекали, починають ­танцювати.

Жінки часто намислюють, що їх люблять.

×