Нежонатий

– Ну что, поедешь? – турсає в плече літню жінку в червоній хустці старий чоловік.

У нього немає трьох передніх зубів, підтяжки засмальцьовані слідами пальців. Cтоять на автовокзалі в Чернігові. Чекають на маршрутку.

– Куда поедешь? Что мне у тебя делать? – хихикає жінка.

– Моя ты ласточка, да я тебе все дам… Все: коровка, курочки, утром – радость, вечером – сладость.

– И жены нет?

– Обижаешь, я мужчина серьезный, – дід намагається сирим сірником запалити самокрутку. Довго човгає по сірці. Врешті затягується. – Так как зовут, красавица? Едешь куда?

– Мария. Домой в Выбли, а ты? – питає жінка.

– В Ягодное, – кладе руку на талію.

За хвилину на посадку під'їжджає старенький біло-блакитний ЛАЗ. Із-під облупленої фарби видно плями іржі. Тріщина на вікні заклеєна ізострічкою. На табличці напис: "Ягідне".

– Единственная моя, полезай в карету, – встає дід.

Поруч брюнетка років 20 у зеленій сукні пирскає сміхом:

– Та жінка в нього є. Мої сусіди. Сьогодні зранку казала, що в Чернігів на базар по банки відправила. Хоче варення закривать. Ич, який солоденький.

Дід хапає сумки, що видають дзвін порожнього скла, і на ходу заскакує на задню сходинку автобуса.

– Вот падлюка. Час мне рассказывал, что таких не встречал, – зітхає Марія.

– Зря ты так! Зря! – кричить крізь розчинені двері автобуса дід. – Могла быть любовь!

×