– У нього башка крутилась, як на шарнірах, – згадує басист "Братів Гадюкіних" Ігор Мельничук музиканта з концерту Бі Бі Кінґа. На виступ "короля блюзу" йому поталанило потрапити в Торонто на початку 1990-х. Особливо Мельничука вразив енергійний трубач, який кілька годин поспіль в екстазі від музики крутив головою.
Бі Бі Кінґ помер 89-річним удома, в Лас-Вегасі. Розмовляємо наступного дня після смерті легендарного блюзмена. Питаю, що Ігор думає про приказку "Блюз – це коли добрій людині погано, а попса – коли поганій добре".
– Судити когось лише за музичні смаки не слід. Попса теж різна буває. Я краще хорошу американську попсу послухаю, ніж бездарний український рок.
– А не бездарний український блюз де послухати? – цікавлюся.
– Був колись у Києві клуб "Баді Гай", ми там роки три постійно блюзували. На жаль, закрився. Зробили там якусь забігайлівку. Не знаю, може, це людям потрібніше – наїстися, ніж послухати блюз. Хоча в Києві місць, де можна набити живіт, – сотні. А от напитися гарного блюзу нема де.
Колишній тракторист Бі Бі Кінґ не міг запам'ятати акорди своїх хітів, тому на концертах переважно імпровізував. У расистські часи в південних штатах на публіку зміг виходити лише після авторитетного втручання Френка Сінатри. У 1940-х на серйозні сцени темношкірих не пускали.
– Бі Бі був дуже сонячний дядько, – каже Ігор Мельничук. – Підписував після концерту усім гітари. А свою називав Люсіль, як жінку. Купив за 30 баксів колись, у нього її вкрали. Обіцяв майже мільйон тому, хто поверне інструмент. Але так і не зустрівся до кінця життя зі своєю Люсіль.
3 
1
Комментарии