– У Івано-Франківську освятили ліфт. Це така передвиборна технологія. Партія, що цим зайнялась, отримала за тиждень плюс 4 відсотки електорату, вийшла на перше місце і має більшість у міській раді. А ми сміємося з росіян, їхніх духовних скреп, – каже івано-франківський письменник Володимир Єшкілєв.

– Якби в моєму під'їзді ліфт освітили лампочкою, я б теж за таку партію проголосував, – сміється київський фантаст Володимир Арєнєв.

У мого севастопольського знайомого Славіка в будинку ліфта немає. Світла – також. З відключенням Україною енергопостачання його рідний півострів опинився в темряві.

Востаннє бачилися зі Славіком улітку 2012-го. Тусили неподалік Бахчисарая в печерному місті Мангуп-Кале. Він зустрів нас біля підніжжя плато, на якому розташоване місто. На блокпості, що охороняє вхід на історичну пам'ятку, Славік відмазався: "Мы на деревню к дедушке идем".

Наша стежка справді вела до села. Однак за сотню метрів ми звернули в хащі. Так дісталися середньовічної фортеці.

Славік виділив для нас просторий грот з джерелом і встеленими сіном кам'яними ночвами чи то ґотів, чи то караїмів. Сам оселився у сусідній печері. Якось увечері зазирнув до нас на портвейн і гітару. Мене завжди смішив його севастопольський сленг. Наприклад, міліцейський "бобик" називає "упаковкою". Славіку ж кумедна була українська:

– Мы хоть под желто-блакитным флагом живем, но я даже книги на мове в глаза никогда не видел.

Я простягнув "Тінь попередника" Єшкілєва.

За пару днів згортаємо табір. Славік приходить прощатися. Повертає книжку. Питаю про враження.

– Днем времени нет: то в магазин спуститься, то дрова собирать нужно, а ночью – темно. Свечи экономлю. Вы, курортники, дальше к морю почухаете, а я в пещере сидеть еще долго буду.

×