У "копаного м'яча" львів'янин Юрій Зубач (1921 - 2010) почав грати в 1930-х - за часів польського панування в Галичині. Позаторік він розповів про футбольне життя в краї за німецької окупації, до неї й опісля
- Захоплення спортом в мене почалося з хокею. І через те мав я одну не дуже веселу історію. Мій батько в Першу світову війну воював в австрійській армії, став інвалідом. За це йому влада дала "монополь" - право мати свій кіоск і торгувати цигарками. Батько й мене бажав зробити торгашем. Влаштував у торгову гімназію. А мені цього не хотілося. Якось батько дав мені 50 злотих заплатити за піврічне навчання. Мав би платити 100 злотих, але діти інвалідів війни мали пільги. Із тими грошима я пішов не до гімназії, а до спортивного магазину. Купив ковзани-"канадки", ключку, шайбу. І ще залишилося 10 злотих на кіно й морозиво.
Відтоді в гімназію не ходив, а цілими днями ганяв шайбу на замерзлому озері - я був трохи батяруватий хлопець. Коли приходив додому, хокейне спорядження ховав під ящиком для сміття. Мій обман батьки дуже швидко розкрили. Дістав капітально від батька, і на тому моя наука закінчилася. Зате вже багато вільного часу мав і для хокею, і для футболу - "копаного м'яча", як тоді в нас казали.
До футбольної секції Спортового товариства "Україна" мене прийняли в 15 - 1936-го. Ми грали з хлопцями в футбол на галявині. До мене підійшов воротар "України" Роман Гуцул. Запитав, чи не хочу вступити до їхньої команди. На тренуванні подивився тренер і каже:
- Іди, бери форму - будеш грати за нас.
Так розпочалася моя футбольна кар'єра.
Мій батько в Першу світову війну став інвалідом. За це йому влада дала "монополь" - право мати свій кіоск і торгувати цигарками
Наша юнацька команда "Україна" в 1939 році мала всі шанси виграти першість округу. Але у фінальній пульці доля звела нас із польською командою "Креси" з Тернополя. Слабенька команда, усім програвала. Ми забиваємо їм три м'ячі - і жодного суддя не зараховує. А під кінець гри призначає "лівого" одинадцятиметрового. Суддею, до речі, був відомий в тодішній Польщі Вацек Кухар. Ми не сумнівалися, що він отримав вказівку не допустити до перемоги команду, яка мала дратівливу для поляків назву "Україна". Це вже була політика, а не спорт. Хлопці наші лежали на полі й плакали.
Коли у вересні того самого року Львів окупували совіти, нашу команду одразу розв'язали (розпустили. - "Країна"). На її місце прийшли "Спартак", "Динамо", "Харчовик". Довелося звикати до нового життя. Трьох молодих гравців з "України" - мене, Гнура і Тихоліза - взяли в "Спартак". А старші за віком пішли в "Динамо". Коли влітку 1941-го на місце радянських окупантів прийшли німецькі, спортивне товариство "Україна", а разом з ним і футбольну команду відновили. Бо, як кажуть, - війна війною, а футболу ніхто не скасовував.
Німці - ми їх між собою "швабами" називали - дозволили відновити футбольні команди лише українцям - полякам заборонили. Але вони теж у футбол грали, тільки не афішували своєї національності.
Німці дозволили відновити футбольні команди лише українцям. Полякам заборонили
Німці до спорту ставилися дуже фер (добре. - "Країна"). У 1941 році вони дозволили брати участь у розіграшу кубка Генерал-губернаторства двом українським командам - "Сяну" з Перемишля і нам. Правда, з кубка ми одразу вилетіли: програли в першій же грі краківській команді ДТСҐ (Deutsche Turn Sport Gemainschaft. - "Країна") з рахунком 0:2. А у військових команд ми вигравали. За всю окупацію з німцями грали десь шість разів, і тільки двічі програли. Окрім ДТСҐ, в 1944 році, перед приходом радянської влади, з рахунком 1:2 програли ведучій військовій команді Генерал-губернаторства "Бліц Ельф".
Але там були серйозні гравці німецького футболу - з берлінської "Герти", "Шальке 04", ЗТСҐ. У цьому поєдинку обидві команди показали дуже файний футбол. Ми до останньої хвилини впиралися масованим атакам швабів. Але вони були більш організовані в плані командної гри, і тому перемогли. А грище (стадіон. - "Країна") було заповнене вболівальниками під зав'язку. Вони несамовито підтримували нас із першої до останньої хвилини матчу. Думаю, німці тоді зрозуміли, що вони на цій землі насправді тільки непрохані гості.
Не пам'ятаю, чия це була ідея, але перед цим поєдинком на вході на стадіон поставили по одному представнику від команд з немаленькими скарбничками-пушками. У них глядачі кидали гроші, хто скільки міг. Після матчу обидві команди зайшли в роздягальну і перед усіма капітани розбили всі зібрані кошти порівну між футболістами - на вечерю.
Коли німаки програвали, то вели себе спокійно, без ексцесів - не так, як ото набрехали про київське "Динамо".
У 1941 році, вже за німців, ми їздили на товариські матчі з перемишльським "Сяном". Це була авторитетна й знана команда на той час. Мали ми з ними три чи чотири матчі - й усе. Тут зіграли свою роль спортивні амбіції: "Україна" і "Сян" завжди змагалися за лідерство в Галичині. Нерідко гра завершувалася грандіозною бійкою - й уболівальників, і футболістів.
Під час останнього нашого з "Сяном" поєдинку стався такий інцидент. Ми вигравали. До завершення матчу залишалися лічені хвилини, коли хтось із перемишлян не стримав емоцій і дав волю грубості. Суддя не присік цього, і футболісти завелися. Пам'ятаю, що за Скоценем, а він був тоді зіркою галицького футболу, влаштували справжні лови на полі. Ці настрої перекинулися на трибуни. У результаті все вилилося в бійку, мусили вмішуватися навіть поліцаї. Коли все затихло, керівники товариств домовилися призупинити подальші зустрічі, аби не сталося якоїсь біди.
Та в листопаді наступного 1942 року ми зустрілися з перемишлянами в фіналі Кубка Кубійовича. Грали два матчі - один вдома, один на виїзді. Перший був у Перемишлі на стадіоні "Сян". Гра для нас складалася важко, за 15 хвилин до кінця матчу ми програвали 1:3. Правда, "сачкував" Скоцень - щось у нього не пішла гра. Мабуть, виною тому був добрий центральний півзахисник "Сяну" Федорович. Він так Скоценя взяв у скрипи, що той весь матч не міг нормально грати. Але, зібравшись під кінець поєдинку, ми встигли розіграти кілька чудових комбінацій: брали на себе ініціативу, активно звільняючи Скоценя від опіки, і на останній хвилині він забив переможний м'яч.
На другий матч у Львові на грищі зібралися коло трьох тисяч вболівальників. І то при тім, що надворі вже майже була зима - 22 листопада. Ми знову пропустили першими, але таки виграли і здобули Кубок Кубійовича.
За 15 хвилин до кінця матчу ми програвали. Правда, "сачкував" Скоцень - щось у нього не пішла гра
Фінансували нас переважно, як-то тепер кажуть, різні спонсори-уболівальники: той мав свою пекарню, той - м'ясарню, той відкрив магазин. То жертвували на команду, й утримували наше спортове товариство.
Ми в окупацію просто грали в футбол, не звертаючи уваги на політику. Правда, був патріотизм: коли грали з німцями - хотілося виграти. Хоч були в нас і спортсмени, пов'язані з підпіллям. Знаєте, ми тоді жили під такими окупантами, які ще дозволяли дуже багато. При них ще можна було розвинутися, не те, що потім - при радянській владі. Тоді забороняли навіть українську в футболі.
Коли в 1944-му знову прийшли совіти, нікого з наших футболістів не чіпали. А багатьох з нас тихенько забрали до тилу, там зробили бронь від висилки на фронт. Наприклад, нас із Карлом Мікльом і Зубом оформили кінними міліціонерами й відправили грати за товариство "Динамо". Там ми були до 1946 року. Потім із "Динамо" нас перевели до львівського "Спартака".
1950-го мене звинуватили в українському націоналізмі. Хоча скажу відкрито: я не був великим націоналістом. Патріотом - так, але не більше. А взяли тому, що сестра вже була 1940-го арештована. Вона була в ОУН, дали їй 10 років. Цей момент сплив, коли новим керівником спортивного товариства "Спартак" призначили приїжджу кубіту (жінку. - "Країна") - єврейку. Вона почала наводити свої порядки в товаристві. Не рахувалася ні з чиєю думкою. Ну, а я був гарячим хлопцем: раз не витримав і сказав їй, щоб не вела себе тут, як хамка.
- Таварищ Зубач, вы очень недисциплинированы, - вона мені, - и вы очень много себе позволяете, а у вас не все в порядке с личными делами. Я вам могу сказать: если вы будете себя так вести, то я вам сделаю так, что вы во Львове не будете жить.
- Хто ви така? - розгнівався я. - Я корінний львів'янин. А ви "откудота приехали", хамка, і будете тут командувать?
Через декілька днів після цього о другій ночі заходять до мене в квартиру люди в цивільному - я тоді з мамою жив.
- Собирайтесь, Зубач, поедете с нами.
Від стресу я не міг знести валізку з третього поверху донизу. Сім років потім "відтрубив" у Сибіру - загнали в Томську область. Правда, тільки перший рік був на заготовках у лісі. Начальник Томського управління КДБ Степан Прищеп, дізнавшись, що я грав у футбол, визволив мене з тої каторги. Узяв у місцеве "Динамо". Там я і грав, працюючи паралельно механіком. У 1956 році, після XX з'їзду партії, визивають мене в комендатуру. Прийшов - сидить майор:
- Тут була комісія, провіряла справи. Сказала, що вас необосновано виселили. Все - можете їхати додому.
Коли повернувся до Львова, спочатку тренував футболістів взуттєвої фабрики №3, а потім - сільмашівців. Із цією командою виграли першість області. Після цього, пам'ятаю, зібралися разом із директором "Сільмашу" Калиниченком і головою облпрофради Климовим поговорити про майбутнє команди і зміну її назви.
- А давайте назвемо нашу команду "Галичина", - каже Калиниченко.
- Ти ще додай "СС Галичина", - зіронізував Климов.
- А ви, Антонович, яку назву порадите? - до мене.
- Я б "Карпати" назвав - дуже файна назва, - відповідаю.
Так і назвали.
У Рейхскомісаріаті Україна футбольних чемпіонатів не було
Після 22 червня 1941 року Україну розділили на кілька окупаційно-територіальних зон. Дистрикт Галичину приєднано до створеного з рештків Польщі Генерал-губернаторства із центром у Кракові. Рейхскомісаріат Україна охоплював Волинь, Полісся, Правобережжя, Полтавщину, Дніпропетровщину й Запорізьку область. Адміністративний центр - місто Рівне. Решта Лівобережжя залишалася під військовою владою Вермахту. Територія між Дністром і Південним Бугом - сучасні північна Одещина й південні райони Вінниччини та Миколаївщини - отримала назву "Трансністрія" й була під румунською окупаційною адміністрацією.
Спортивне життя найактивніше відновилося в Дистрикті Галичина. Там усі спортивні товариства діяли "за тихою згодою німців і під їх контролем", писав у спогадах географ Володимир Кубійович, керівник Українського центрального комітету (УЦК) у Кракові. Ця інституція, визнана та контрольована німецькою окупаційною владою, впродовж 1939-1945 років представляла інтереси українців Генерал-губернаторства, опікувалася розвитком усіх ділянок національного життя.
У Рейхскомісаріаті Україна існували секції фізкультури та спорту при обласних відділах освіти й культури. У Трансністрії - спортивний відділ при дирекції культури і просвітництва одеської преторії. За румунської окупації в Одесі двічі проводили міські футбольні чемпіонати. У Рейхскомісаріаті Україна, де заправляв Еріх Кох, змагань такого рівня не було. Тільки окремі матчі, хоч доволі часті. За винятком хіба що херсонського міського чемпіонату з футболу 1942 року. Однак і він не завершився.
У Рейхскомісаріаті окупаційний режим був значно жорсткіший. Навіть пересування з однієї місцевості в іншу суворо контролювали - окремих людей, не те що команд. Та найголовніше - тут не було установи, типу краківського Українського центрального комітету. Приміром, 1942 року УЦК заснував у Дистрикті Галичина футбольний Кубок імені Володимира Кубійовича - голови комітету. Розіграш стартував 16 серпня й завершився 22 листопада. До участі в перших пробних змаганнях зголосилися 50 клубів. До півфіналу вийшли "Сян" із Перемишля, "Скала" зі Стрия та "Україна" і "Гарбарня" зі Львова. У фінал пройшли "Сян" та "Україна". Кубок здобула "Україна", двічі вигравши з рахунком 4:3.
150 футбольних матчів
зіграно, за приблизними підрахунками, на території окупованої України впродовж 1941-1944 років між командами українськими та німецьких, угорських, румунських, італійських військових частин. Вдалося встановити результати 111 із цих матчів: 52 у Дистрикті Галичина, 25 - у Трансністрії, 34 - у Рейхскомісаріаті Україна. 60 поєдинків виграли українські команди, 36 - окупаційні, 15 завершилися в нічию.
"Із сутолоки біля воріт користається Зубач і стріляє "шпіцом" (носком. - "Країна") треті ворота (гол. - "Країна") для "України". Невдовзі карний коп (одинадцятиметровий удар. - "Країна") за гру рукою заложника "Сяну", і Шмид стріляє четверті ворота для "України". "Сян" іде до протинаступу. Раз-у-раз напасники "Сяну" стараються дістатися поза залогу, але на цьому й кінчаються всі акції. За руку Каратницького на карному полі (штрафному майданчику. - "Країна") стріляє Турко треті ворота, для "Сяну". Ще декілька акцій і суддя закінчив ці прегарні на закінчення сезону змагання. Чашу провідника УЦК д-ра В. Кубійовича здобула на цей рік найкраща українська дружина копаного м'яча С.Т. "Україна"
Із репортажу в українській газеті "Краківські вісті" про матч між командою "Сян" із Перемишля та львівською "Україною" на Кубок Кубійовича, що відбувся у Львові 22 листопада 1942 року
Комментарии