"Українки – лагідні, але крутять своїми чоловіками як хочуть"

Турецька неволя для українських полонеників не була кінцем життя, стверджує історик і тюрколог Олександр ГАЛЕНКО. Невільники часто мали шанс звільнитися. На батьківщину поверталися рідко: за рівнем життєвих стандартів Україна в XV–XVI століттях від Османської імперії відрізнялася так, як теперішня – від Сполучених Штатів

В одній старій українській абетці під літерою Я подано слово "ясир". І йде таке пояснення:

"Ясир – се так неволю звали,

Колись давно ще за татар,

В ясир жінок, дітей зганяли,

Щоби з них мати яничар".

В українській історичній свідомості міцно засіло, що захоп­лених під час татарських набігів українських хлопчиків передусім віддавали до невільницького війська Османської імперії. Історичні дані це підтверджують?

– Такі дані мені невідомі. Не знаю, звідки ­почався міф, що українці служили в яничарському війську. ­Насправді це був старий і поширений інститут – коли ­іноземних хлопчиків відривали від родин задля служби в невільниць­кому війську. Перші свідчення про яничарський ­корпус належать до 1360 – 1389 років – за ­правління ­султана Мурада І. Від самого початку брали туди ­передусім хлопців із балканських слов'ян – босняків, сербів і хорватів – це була основна маса для яничарського корпусу. Такою вона й залишилася впродовж усього його існування.

Натомість українські полоненики – їх називали "рус" – масово потрапляти на територію Османської ­імперії, на османський ринок, почали наприкінці XV століття. І їх уже брали переважно для фізичної роботи. Бо ­такий був попит у той час в османському суспільстві: воно було вже заможне й могло собі дозволити ­розкіш – невільницьку працю, а також люкс – дівчат. Останні опинялись у родинах, де їх використовували як наложниць і хатніх робітниць. Хлопці зазвичай також працювали в господарстві своїх власників. До речі: ще перед тим, як татари почали пропонувати свій ясир османцям, вони 200 років продавали його християнам і майбутнім ­членам ­Євросоюзу – генуезцям: ці вивозили ясир у Єгипет і ­Західну Європу. Тому історія українців у работоргівлі почалася задовго до яничар та османців.

Звісно, потрапити в неволю було страшенною трагедією і важким особистим досвідом, бо татари з невільниками не панькалися: і голод, і важкий далекий перехід під сонцем, спрага. Та все­таки ці люди не вважали неволю кінцем життя й шукали собі можливості влаштуватися в османському суспільстві.

Які були шанси звільнитися з турецької чи татарської неволі? Як вона виглядала?

– Османське суспільство було страшенно строкате, тому й умови невільники мали далеко не однакові. Візьмімо ногайців – це чисті кочовики зі степів. У них були свої правила поведінки з невільниками. Наприклад, якщо до ­ногайця завітав гість, то не "пригостити" його дівчиною з власного почту, було нечемністю. Як українська полонянка могла там почуватися? Ідемо далі: Кримський півострів – прості татарські родини – там у невільника вже зовсім інші перспективи. Звичайно, можуть бути знущання, але є можливість відробити строк у неволі, отримати свободу і вписатися в це суспільство. А найкраще було потрапити в неволю до якогось паші, де нема багато роботи. Але треба було навернутися в іншу віру і старатися на службі.

Між господарем та невільником існували свої людські стосунки. Останній, за ісламським правом, зараховувався до членів родини. Не треба уявляти собі, що це був абсолютно жорстокий, бездуховний світ, коли людей гнобили і їм було нікуди подітися. Хоч і таке траплялося. Так, тікали від поганого поводження, побоїв і знущань. Спалахували й бунти галерників. У них доля справді була несолодка, мали одну перспективу – рано чи пізно загинути.

Однак треба мати на увазі й інші стосунки. Завдяки тому, що добре збереглися судові книги з першої османської столиці – Бурси – відомо: українських невільників активно використовували в шовкоткацтві. Воно вимагало

виснажливої уважності, точності та тривалої праці. Щоб невільник мав стимул до такої складної й страшенно нудної роботи, власник реєстрував у суді контракт із ним про звільнення після виконання певного її обсягу за певний час. Зазвичай, п'ять­сім­десять років. Далі можна було отримати свободу. Збереглися сотні таких контрактів, ­засвідчених у суді.

Серед цих контрактів є також угоди, в яких колишні невільники руського походження мають ті чи інші господарські справи з міщанами. Були ще й контракти іншого типу – на звільнення після смерті господаря.

Діапазон можливостей був досить широкий. От приклад іншого виходу: один українець, потрапивши в полон разом із татарами, свідчив російським військовикам, що його хлопцем захопили ногайці. І от по 20 роках служби господар послав його в набіг замість себе з умовою, що той привезе невільника, а ще краще невільницю, в обмін на ­звільнення. Це також контракт "воля в обмін на ­відробіток".

Які можливості для звільнення мали дівчата й жінки?

– Є повно свідчень про невільниць, які також мали зі своїм хазяїном контрактні стосунки. Найпоширеніший випадок: хазяїн визнавав невільницю матір'ю своєї дитини, що надавало жінці право на волю по його смерті. Свідчення про такі контрактні стосунки збереглися в Бурсі, Кафі (сучасна Феодосія в Криму. – "Країна"), що служила головним вивізним портом до Туреччини.

Українки зрозуміли, що в Османській імперії діє інша система – там визнавали дітей, народжених як у шлюбі, так і поза ним. Як вони дізналися про це в системі іншої цивілізації, де розмовляють іншими мовами? По­перше, потрібно було мати фантастичне прагнення до звільнення. По­друге – розум. Ну, і третя річ – це порука, взаємо­допомога між невільницями. Вони зустрічалися на ринках, у лазнях. Також могли супроводжувати своїх пань до тих же лазень, і доки ті розмовляли, дівчата спілкувалися між собою. Переказували новини, ділилися, як владнати різні справи, нарікали на господарів.

У якийсь момент так передалася й інформація про те, що можна позиватися до місцевого судді й довести свій статус матері дитини господаря. Таку жінку продавати вважали абсолютно аморальним. Тому за відповідним рішенням кадія – судді – жінка по смерті господаря ­автоматично діставала волю, навіть якщо не було спеціального заповіту на її звільнення. Копії судової постанови потребувала, щоб її, бува, по смерті хазяїна і батька її дитини не занесли до списку майна, що розподіляли між спадкоємцями.

Чи масовими були такі звільнення в Османській імперії?

– От є одна цікава історія з Кафи. Там у переписі населення 1542 року до податкового реєстру під заголовком "невільник" записано 68 жінок. Половина з них – русинки. Етнічну належність вказували, бо це була одна зі стандартних тоді прикмет: волосся, колір очей, зріст, а після того етнічна приналежність. Фотокарток не існувало, тож у суді, коли записували справи свідків, вказували саме ці параметри.

Але до податкового реєстру заносили лише осіб, які мали власні джерела прибутку. Що виходить? З одного боку, ці дівчата записані як невільниці – у наступній графі навіть вказані імена їхніх господарів. Але з іншого – уже мали власні джерела прибутку, окремо від своїх так званих чоловіків – якісь бізнесові справи. Отже, були або в статусі жінок, які народили дітей своїм хазяїнам, або уклали з ними контракт – наприклад, на виконання якихось господарських робіт. Так чи інакше, вони вже не були невільницями в повному розумінні цього слова – інакше їх би не заносили в реєстр як платників податків, зокрема подушного.

Як укладали своє життя недавні невільниці після отримання свободи? Далі були на утриманні чоловіка?

– Не обов'язково. Вони часто мали власну справу. Зрештою, могли вийти заміж. І, напевно, користувалися цим правом. Адже не всякому османцеві було по кишені дозволити собі молоду незайману дівчину – чи то купити на ринку, чи просити видати за нього доньку за калим. Це все дуже недешева справа, тож могли одружуватися з ­удовицями –­колишніми невільницями.

Не треба забувати також, що османське суспільство було багатонаціональне. Тобто, якщо говоримо про османців, то це не обов'язково турки. Ті 68 невільниць із Кафи належали також і місцевим вірменам, юдеям та грекам. Такі сімейні колізії: грек­християнин завів собі наложницю при живій дружині – це ж серйозний скандал. А дівчина­­невільниця могла з цієї ситуації скористатися. І зверталася до мусульманського судді для розв'язання своїх справ із чоловіком­немусульманином. Дівчина потрапляла в родину, де спілкуються іншою мовою – вірменською, грецькою, їдиш – і при цьому ще й зверталася до кадія, який правив турецькою, сильно приправленою арабською. Отже вона вчила мови, потрапивши до неволі.

Чоловікам було простіше – ширші можливості для облаштування на новій батьківщині їм давало прийняття ісламу. І це було дуже часто. Бо за рівнем життєвих стандартів Україна в XV–XVI століттях від Османської імперії відрізнялася так, як теперішня – від Сполучених Штатів. Випадки навернення колишніх невільників на мусульман були масовими. Це все одно, що нині отримати ґрін­карту. Один англійський капітан описує, як у Стамбулі на святі обрізання спадкоємців султана проводили масові навернення інородців. Серед них він зауважив двох русинів, які бігли на обрізання, влаштоване з нагоди цієї імпрези.

Збереглися якісь свідчення про колишніх невільників з України, які влилися в османське суспільство й досягли там високого статусу чи просто стали успішними в новому житті?

– Ні, бо весь сенс навернення в іслам полягав у тому, щоб зробитися таким самим, як решта мусульман. Це суспільство перемелювало невільників різного походження. Вони часто добре влаштовувалися в житті, але не можемо впевнено сказати, хто з них походив з України. Пам'ять про національну приналежність зберігалася протягом одного покоління, тому що дуже швидко "побусурменювалися", якщо цитувати "Марусю Богуславку". Сьогодні з джерел ми не можемо виокремити колишніх українців від уроджених османців. Вони самі ставали ними, отримували ісламські або турецькі імена. Це дуже добре пояснює одну загадку – чому нема української діаспори в колишній Османській імперії. Мільйони українців вивозили, а де українська діаспора? Русини наверталися в іслам, ­дівчата могли стати туркенями, вірменками, гречанками, юдейками й розчинилися в тій багатонаціональній і багаторелігійній масі.

Як турки оцінювали українців у XVI–XVII століттях?

– Багато про це не написано. Хоч, як і тепер, для кожної національності існували певні стереотипи. Щодо русинів маємо різні свідчення. Скажімо, великий османський інтелектуал, Ґеліболулу Алі­паша, хорват за походженням, був дуже негативної думки про українців – що про чоловіків, що про жінок. Писав щось на зразок: не ­питайте в русинів двох речей – щоб козак був хоробрий, а дівка – цнотливою. Інший османський історик і літератор Киналізаде писав: русинки – лагідної вдачі, але вміють змусити свого хазяїна робити так, як вони хочуть.

×