- Ми служили в справжній армії, і служба в ній була почотною для кожного мужика, - досі твердить мій батько Василь Гінда,1956 року народження. Живе в селі Вишпіль Черняхівського району на Житомирщині. 23 лютого - день Радянської армії - для нього свято. - На нас навіть дівки по-іншому дивилися, після демобілізації. А тих, хто не служив, - справжніми чоловіками не вважали. Це тепер хлопці служать "за городами", а матері кожен тиждень возять їм харчі, аби з голоду не повмирали.
Повістка до армії прийшла мені на 3 травня 1974 року, - починає згадувати. - Батьки справили вечоринку. Прийшло ледь не все село - тоді так було заведено. Після випровадин поїхав разом із іншими призовниками нашого району до обласного воєнкомату в Житомирі. Взнав, що служитиму за межами СРСР. Відправили до Угорщини, яка входила в Южну групу військ.
Надіслав перше письмо додому з Коломиї на Західній Україні. Якось так вийшло, що замість того, щоб написати на початку "Привіт з Коломиї", я написав "Привіт з Колими". Мати вдома, як прочитала, ледь не здуріла - куди єдиного сина відправили служити. Уже потім, сміючись, ще довго пригадували мені той лист.
В Угорщині нас розпреділили по частинах. Усіх вишикували в шеренгу і "покупатєлі" ходили вибирали собі підходячих хлопців. Я потрапив служити водітєльом у роту охрани і сопровождєнія воєнних грузів - можна сказати, по блату. Частина моя дислокувалася в самому Будапешті. Там нам сказали, що коли будемо писати листи додому - не вказувати країну, в якій служимо. Просто писати на конверті ПП, тобто польова пошта, ВЧ 11631 - воїнська частина. Мати з дому так і писала - ПП, ВЧ - і листи доходили.
Після присяги отримав автомобіль ГАЗ-66 для перевезення людей. На ньому й прослужив два роки. Пам'ятаю, одного разу мав везти солдат із самодєятєльності виступати в посольство СРСР в Угорщині. Гості були як наші, так і угорці, що служили там. Після концерту нас запросили вгощатися. Командир відразу: щоб ми не здумали пити чи вести себе якось непристойно. Та де там: поки він займався своїми справами хлопці встигли і попоїсти добре, і випити. А їм небагато вистачить - кілька фужерів вина, і вже такі, як треба. Багатьох попід руки виводили з посольства до машини. Командир кричав:
- Опозорили честь Советской армии!
П'янство в армії жорстко присікали, але в нас були такі, що навіть одеколон пили. А один кадр - сержантик, служив кочегаром в котельні, - колотив собі бражку і попивав потихеньку в кочегарці. Піде в їдальню, візьме сахару, дріжджі брав у нашій хлібопекарні. Десь півроку так жирував. Потім вичислили, розжалували.
Дідівщина в армії тоді була також, просто про неї ніхто не говорив, як тепер. Самі безправні були "салаги" - ті, що тільки призивалися. Такими вони були до присяги. Потім ставали "черпаками" - до року служби, а тоді - "фазанами". А за півроку до завершення служби - "дідами". Пам'ятаю, як нас посвящали в "фазани". В банний день нас "діди" били кожаними ременями по голій задниці. "Діди" різні були - один ударить для годиться, а інший так уперіщить, аж в очах темно. Потім більше тижня не міг спокійно сидіти - жопа боліла.
Був у частині випадок: один солдатик із молодих одразу після присяги не витримав іздіватєльств і застрелився в караулі. Він заступив із "дідами" в двохзмінний караул - це коли два часа чергуєш, потім два часа спиш. Йому не давали заснути, а заставляли робити якусь іншу роботу. Так він змалодушнічав і застрелився. Зайшов у туалет, приставив автомат Калашнікова до стіни, вперся об дуло і вистрілив. Цей зальот потім довго заминали. Хлопців винних відправили в інші частини, командира роти - в Союз, в званні не понизили.
Я часто виїздив у місто - забирав хлопців із вокзалу, що приходили із відпусток, або так, у справах. Тоді багато солдат намагалися поміняти радянські рублі на угорські форинти. Співвідношення було: 1 рубль до 13 - 14 форинтів. А за форинт можна було купити в Угорщині втричі більше, ніж в Союзі за рубль. Ті хлопці, в кого були батьки побагатше, з відпусток привозили великі суми грошей, щоб тут обміняти і накупляти різних товарів. Командири про це знали, і часто після повернення солдат з дому в частину намагалися відібрати в них гроші, аби не займалися спекуляцією. Так солдати ще на вокзалі непомітно віддавали гроші мені. Я ховав їх у машині.
Обшукували в частині серйозно. Одразу по приїзді політруки заводили солдат в лєнінську комнату і там шманали. Бувало, що роздягали до плавок. Один політрук, фамілія Дендак - хлопці називали його Дурак - так усєрдствував, що навіть примушував плавки знімати. Бісився, що не міг знайти грошей. Потім йому хтось шепнув, що я в цих справах замішаний також. Так він після огляду солдат біг до мене і починав обшук у машині. Я ж уже переховав гроші у боксі, а він годинами шукав у машині - все марно.
- Смотри солдат, если найду у тебя деньги, пойдешь у меня на гражданку в последней партии и рядовым. Это я тебе гарантирую, - постійно мене лякав.
А як ще було завезти гроші до Угорщини і тут їх поміняти? Перевод не зробиш - відразу відберуть командири, або відправлять назад. По почті теж не перешлеш - вкрадуть. От приходить солдату лист із дому. Батьки пишуть, що надсилають там 50 рублів. А грошей немає - витягував почтальйон. Просвічував перед лампочкою конверт, коли бачив гроші - вскривав його. Але хіба доведеш? Тому писали батькам, щоб не слали грошей. Бо для чого - щоб якийсь виродок наживався на них?
У Союз, як йшли у відпустку чи на дємбель, намагалися вивезти що можна - від жувачок до порнушки. Правда, журнали з порнухою, коли находили, забирали у ту ж мить, без варіантів. Про інший товар ще можливо було домовитися. Додому верталися - все одно, що з оптового базару їхали. Я привіз угорських хусток і декілька блоків жувачок. Хто тоді про ті жувачки знав? У нас у селі про них ніхто й не чув.
Хто не міг із дому привезти гроші, намагався назбирати з зарплати, що давали під час служби. Невеликі вони були, але щось скласти можна було. Я спочатку як рядовий отримував 40 форинтів, уже старшим стрілком - 60, а молодшим сержантом - 100 форинтів. На форинт в армійській столовці можна було сито поїсти і кави випити. В Угорщині я каву вперше в житті й спробував.
Офіцери в закордонних частинах жили на широку ногу. Мали свої контакти з місцевими, продавали їм спідтишка продукти, пальне зі складів. Зброєю не торгували - вона була на посиленому контролі. У кожного були свої клієнти, з якими вони вертіли справи. Декілька раз мені приходилося з нашим командиром роти Фомічом їздити на такі зустрічі.
Мадяри тоді жили набагато краще від нас, і це було видно з усього. Коли вперше попав в угорське село, не міг зрозуміти - це я вже в селі, чи ще в місті. Дороги всі асфальтовані, будиночки акуратні, в селі декілька магазинів або кіосків, все скрізь обгороджено. Села - не чета нашим. У нас асфальт до Вишполя проклали в 1976 році, якраз з армії я повернувся. І то не асфальт, а одна назва - щебінь залляли смолою, ось тобі й дорога.
Відносини з мадярами в нас були не райдужні. Молодь нас просто ненавиділа. Одного разу під'їжджаємо з майором до вокзалу в центрі Будапешта. Бачимо двох молодих угорок - красиві, як ляльки.
- Ти подиви, які кралі. Ох, я б їм дав життя, - почав уголос майор. - Закинуть би їх у кузов і на природу виїхати відпочити.
Одна з них обернулася й подивилась у нашу сторону.
- Товариш майор, говоріть тихіше, вони, мабуть, російську знають, - кажу йому.
- Та яку російську, звідки? Вася, ти поглянь, які баби, як же тут мовчати.
Коли підходять до нас, сміються, вітаються російською. Я на майора глядь, а він від стида аж під панель по сидінню сповз. Потім розговорилися, виявилося, що вони вчилися п'ять років у Москві. Цю нашу розмову побачив місцевий таксист. Як налетів на них, почав щось по-угорськи кричати, руками розмахувати, ледь не бив. Потім плюнув, сів у машину і поїхав.
Ненависть до нас була через події 1956 року - тоді радянські війська придушили демонстрації в Будапешті. Загинуло чимало мирних людей, і військових теж. У нас на території частини був пам'ятник загиблим під час тих подій, здається, шістьом солдатам. У звільнення рядових випускали тільки в супроводі старшого. У мене в машині під час виїздів за межі частини завжди в кабіні лежав автомат Калашнікова з бойовими патронами.
Одного разу на політінформації зачитували, як у нашій групі військ сталося чепе. Солдати однієї з частин напилися, сіли в танк, поїхали в якесь село. Там якраз було весілля. Заїхали на танку на подвір'я, дуло пушки вставили в вікно. Прямо з-за столу забрали наречену, а тоді її зґвалтували. Потім усіх судили. Дали кожному більше 10 років.
Угорці на дорогах нашим хлопцям влаштовували аварії. Нібито наші воєнні машини наїжджали на місцеві легкові - "трабанти". Це типу нашого "горбатого" запорожця, тільки з пластмасовим кузовом і трициліндровим двигуном. Не машини, а чортзна-що. Мадяри швидко просікли, що за це "чудо техніки" після ДТП з радянськими військовими можна отримати добру грошову компенсацію від СРСР, тому намагалися на дорозі підлізти під наші колеса. А солдат уже після звільнення виплачував державі оплачену нею компенсацію.
Зі мною одного разу ледь не сталося таке. На трасі обігнав мене Trabant. Його водій прилаштувався попереду й не відривається. Офіцер, що сидів збоку коло мене, говорить:
- Вася, дивись, він зараз спробує підставити тобі під колеса свій зад, а потім, гад, буде вимагати компенсацію за розбиту машину.
Дійсно: той скорочує між нами дистанцію, а потім різко тормозить, майже під колесами. Я по тормозах - тоді вони були безвідказні, машина ставала, як вкопана. Їдем далі. Він повторює такий трюк знову. Налякавшися таких маньоврів, я зупинив машину на обочині. Мадяр так само став. Стояли ми десь хвилин 20. Потім у нього здали нерви і він поїхав. Якби командир вчасно не підказав, влетів би я в копійку.
Звільнився з армії рівно через два роки після призову - 3 травня 1976 року. Не пройшло й місяця, як вийшов у селі на роботу водітєльом.
Радянська армія з'явилася 65 років тому
25 лютого 1946 року Робітничо-селянську Червону армію перейменовано в Радянську. Упродовж 1946 - 1948 років її скорочено з 11,3 млн чоловік до 2,8 млн. У період "холодної війни" чисельність радянських збройних сил коливалася від 2,8 до 5,3 млн чоловік. До 1967 року в Радянській армії служили 3 роки, потім термін скоротили до 2 років на суходолі та 3 у морфлоті.
Після Другої світової війни радянські війська залишилися у країнах Центрально-Східної Європи, що опинилися у сфері впливу СРСР. Нібито для забезпечення стабільності. Насправді ці частини здійснювали контроль над державами регіону й підтримували лояльні до Москви місцеві уряди.
У так званих країнах "народної демократії" розміщувалися чотири групи військ Радянської армії. Найбільший контингент - Західна група військ - у Східній Німеччині, до 338 тис. чоловік. Північна група військ розташовувалася на території Польщі. Чисельність групи була різною - від 100 тис. 1955 року до 45 тис. 1990-го. Центральна група військ спочатку перебувала на території Австрії й Угорщини. 1955 року її розформували. У жовтні 1968-го її створили знову - на території Чехословаччини, після придушення "Празької весни". Проіснувала до червня 1991 року.
Південна група військ із 1945-го по 1947-й розташовувалася на території Румунії і Болгарії, колишніх союзників нацистської Німеччини. Потім її розформували. 1956 року знову відновили - в Угорщині, після розгрому там антикомуністичного повстання. Війська перебували у цій країні до 1992 року.
2652 угорці
загинули під час придушення радянськими військами антикомуністичного повстання у країні 23 жовтня – 9 листопада 1956 року. 19 226 були поранені. Втрати Радянської армії, за офіційними даними, становили: 669 чоловік убитих, 51 зниклих безвісти, 1540 – поранених
4 
1
Комментарии
6