вторник, 20 декабря 2011 17:47

Євген Чикаленко відмовився стати гетьманом України
6

Його найбільше знають за твердження, що Україну треба любити не лише до глибини душі, а й до глибини власної кишені.

1905 року поміщик Євген Чикаленко взявся ­видавати першу на Наддніпрянщині щоденну українську ­газету. Спершу вона називалася "Громадська думка", а потім – "Рада". Підрахували: видатки на перший рік становитимуть не менш як 50 тис. руб. Якщо передплату оцінити в 4 руб. на рік, а можливий мінімум передплатників – 5 тис., це дасть 20 тис. руб. Тобто, все одно треба докласти 30 тис. Для Чикаленка це було забагато. Він скооперувався з багатшим за себе власником цукроварень Василем Симиренком. Той казав:

– Якби передплатників було 100 тисяч – не шкода й доплатити, а як їх п'ять тисяч – і давати не хочеться! – і вкладав менше, ніж міг.

А Чикаленко вважав, що навіть якщо передплатників буде душ 200 – газету все одно треба випускати. "Я не раз казав, що коли не матимемо своєї преси, школи, або хоча б такого геніального брехуна, як Сенкевич, щоб розбудив у широких колах національну свідомість, то станемо провансальцями", – писав він у "Спогадах", що вийшли 1923­го, уже в еміграції.

Генрик Сенкевич – польський романіст, який у своєму "Вогнем і мечем" – про Хмельниччину – задля "скріп­лення польських сердець" нерідко розминався з історичною правдою. А провансальці – жителі південної Франції: маючи осібні мову й культуру, вони розчинилися у французькому морі. Отже, українцям конче потрібна своя газета – щоб не захлинутися в морі російському. І Євген Чикаленко взявся її видавати.

– Сто тисяч візьму! – любив цитувати Калитку із ­п'єси Івана Карпенка­Карого азартний Чикаленко, коли йшлося про тираж.

"Відколи себе пам'ятаю, не животів, а кипів, горів, – писав про себе Євген Чикаленко в одному з листів. – У всякім разі так цікавіше прожить коротше, ніж животіти довше". На батьківщині про нього знову почали згадувати у 1990­х. У київському видавництві "Темпора" вийшли його "Спогади",
три томи "Щоденника", чотири томи листування та монографія Інни Старовойтенко "Євген Чикаленко: людина на тлі епохи"

Розіслали 100 тис. рекламних плакатів. Та передплатників ледь набралося 5 тис. На початку 1906 року вийшло перше число газети – й одразу поліція його конфіскувала. Кому з передплатників потрібен зайвий клопіт? Результат: у другій половині року їх вже було всього 1509.

Видатки на редакцію – 12–14 душ – були такі: редактор отримував 100 руб. щомісяця, секретар – 75, вісім завідувачів відділів – по 50 руб. Та ще цензору таємно давали 50 руб. щомісяця, а на Новий рік і на Великдень – по 100. За рядок авторам платили 5 коп., за переклад – 2 коп. Один примірник газети коштував читачеві 1 коп.

На прибутковий рівень вона могла вийти в кращому разі за п'ять років – але так і не вийшла. Існувала ж, доки дозволили: "Раду" уряд закрив на третій день після вибуху Першої світової війни – у серпні 1914­го.

Працівникам здавалося, що капіталіст Чикаленко платить мало.

– Люди добрі, – казав він, – як можна вимагати підвищення гонорару, коли газета терпить такі витрати, майте совість!

Борис Грінченко відповідав:

– Я 20 літ робив задарма на користь українського народу, а капіталісти наші, визискуючи той народ, розбагатіли, отже, мусять платити як слід!

У різний час у редакції працювали Борис і Марія Грінченки, Сергій Єфремов, Микола Вороний, Симон Петлюра, Дмитро Дорошенко, Людмила Старицька­Черняхівська.

Тим часом реальні витрати на газету виявилися більшими від запланованих: 6 тис. руб. щомісяця. І тоді Чикаленко продав 200 десятин землі в Тираспольському повіті – по 325 руб. за десятину – і покрив дефіцит. Твердив одне:

– У бюджеті українства мусить бути щоденна газета!

Його улюблена приказка: "Що б там не сталось – а ти, Марку, грай!"

Був не гнучким, але заради справи міг працювати з людьми, з чиїми поглядами або стилем поведінки не був згоден. Таких у його колі було немало. Приміром, Борис Грінченко мав нестерпно­авторитарну вдачу, Михайло Грушевський був хитруватий і підозріливий, Симон Петлюра відзначався надмірною категоричністю. Сергій Єфремов не розумів чи не хотів розуміти цензурних вимог і часто своїми статтями підставляв редакцію під штрафні санкції.

У своєму кабінеті Чикаленко тримав на стіні два портрети – Тараса Шевченка та Джузеппе Гарібальді. Усі надії покладав на появу "генія" – такого, як Шевченко. У листах до знайомих часто запитував: "Ну, що там – ­геній ще не з'явився?"

1910 року придбав у Алупці земельну ділянку, щоб збудувати пансіон для українських письменників. Його коштом 1902­го у Львові звели "Академічний дім" – гуртожиток для студентів університету та Політехніки, на нинішній вул. Коцюбинського, 21. Просив, щоб його ім'я при тім не афішували. Якби заходила мова про мецената, мали казали: "Один українець із Росії".

Дочка Чикаленка Ганна вважала, що батько заробив собі виразку шлунка саме тоді, коли взявся ­випускати газету. І ця хвороба в нього була суто нервового походження.

Його різка й щира правдомовність обеззброювала, визнавав Єфремов. Свої "Спогади" Чикаленко видав іще за життя, хоч і розумів, що багато хто із згаданих там людей образяться на нього. Казав про це:

– Я такої думки, що не по­джентльменськи роблять ті, хто свої мемуари заповідає видати після смерті, заховавшись у труну, не маючи сміливості відповідати за написане.

Був гострий на язик. Після одного урочистого вечора на пошану поета Олександра Олеся сказав:

– Усе за нашим національним девізом: хоч погано, зате довго!

Якось, уже в еміграції, на запитання, чи варто повертатися в Радянську Україну, відповів:

– Вертайтесь, у кого морда видержить, там люди потрібні!

У себе в господарстві одним із перших запровадив американську сільськогосподарську техніку.
При тому мав сентимент до старовини. У маєтку в Кононівці на Полтавщині користувався іще дідівським барометром – його треба було добряче потрусити, аби щось показав. У ­сім'ї це називалося "витрушувати погоду". Але господар нізащо не хотів купувати нового.

Не тримав удома заборонених книжок. А якщо трап­лялася до рук цінна нелегальна стаття або вірш, ­давав той текст вивчити малій Ганні – вона швидко запа­м'ятовувала. Після цього кудись ховав чи віддавав ту статтю. Якщо потім приходив хтось із ­друзів­­однодумців і треба було процитувати заборонений текст, кликав дочку. Ганна плаксивим голосом декламувала, приміром, якусь політичну статтю Михайла Драгоманова, не розуміючи ані слова. Якось цю картину побачив друг сім'ї драматург Іван Карпенко­Карий і дуже сміявся. А потім, майже з натури, створив епізод у п'єсі "Суєта" – там, де Терешко Сурма в гостях змушує сина читати вірші перед гостями: "Катай, Матюша, гуси!" Від Чикаленка або з його розповідей Карпенко­Карий узяв чимало характерних рис для багатьох своїх персонажів – від мільйонера Пузиря до Мартина Борулі.

Євген Чикаленко бачив: земельна політика ­українських соціалістів у Центральній Раді – згубна. Записав у щоденнику в день гетьманського перевороту: "Я ­доводив Грушевському, що треба будувати державу на середньому земельному власникові, бо голота – ­елемент непевний і не підтримає Центральну Раду в тяжку годину, як не підтримала в боротьбі з большевиками. Я казав йому, що напевне великоземельні власники, опираючись на німців, розженуть Центральну Раду".

Так воно і сталося. І саме Євгенові Чикаленкові, а не Павлові Скоропадському, навесні 1918 року першому запропонували стати гетьманом України. Чикаленко думав три дні й відмовився. Бо хоч і вважав таку форму державного управління перспективною, але був переконаний, що не можна брати гетьманську посаду з німецьких рук.

Батько залишив усіх дітей у себе

1861, 21 грудня – Євген Чикаленко народився в Перешорах на Херсонщині, нині Котовський район на Одещині. Мав старшого на рік брата Івана й молодшу на три роки сестру Галину. Невдовзі батьки посварилися й розійшлися, причому батько залишив усіх дітей у себе. Коли Євгенові було 10 років, той помер, діти жили під опікою дядька: йому батько залишив землю, з умовою, що нею володітимуть діти, коли виростуть. Дядько був старий холостяк, любив випити, але справно вів господарство.

1875 – 1881 – навчався в Єлисаветградській реальній школі. Сидів там за однією ­партою з Панасом Тобілевичем – майбутнім актором ­Панасом Саксаганським, познайомився з його ­братами – Миколою Садовським та Іваном ­Карпенком-­Карим. У тому самому класі вчився Олександр Тарковський – батько поета Арсенія Тарковсь­кого і дід кінорежисера Андрія Тарковського.

1881 – вступив на природничий факультет ­Харківського університету. Познайомився з курсисткою Марією Садиковою, родом із Лубенщини. 1883 року вирішили побратися. Дядько-опікун протестував, бо знайшов на Херсонщині наречену з посагом 1200 десятин землі, а в Марії було всього 7. Згодом змирився і дав своє благословення.

1885 – притягався до відповідальності в справі таємного народовольчого гуртка, до якого був близький, ще коли жив у Єлисаветграді. Висланий у Перешори. Приїхав сюди із жінкою й малою дитиною. Жив там під наглядом поліції п'ять років. Дядько довірив йому господарство: рогатої худоби до 200 голів, коней – півтори сотні, до тисячі овець, 50 свиней. Скоро господарство почало давати прибуток, на поганеньких землях отримував до 150 пудів зерна з десятини. Одержав золотий значок Міністерства землеробства Російської імперії за зразкове господарювання. 1890-го дядько помер і господарство в Перешорах перейшло Євгенові Чикаленку. Землі тут було 900 десятин. Частину її продав тутешнім селянам, а собі 1899 року купив 1100 десятин у Кононівці на Полтавщині.

1900 – переїхав до Києва, купив дім на Маріїно-Благовіщенській, 56, нинішня Сакса­ганського, – в "українському кварталі", де жили Косачі, Лисенки, Старицькі.

1919 – емігрував за кордон. Жив у Польщі, ­Австрії, Чехо-Словаччині. Намагався заробляти сам і ні в кого нічого не просити. 1926 року писав Сергію Єфремову, що йому так остогидло вишукувати гроші на існування, що "лягаючи спати, прошу Бога, щоб не встати завтра, але так, щоб не почувати, що вмираю".

1929, 20 червня – Євген Чикаленко помер
у Празі. За заповітом, його тіло спалене в крематорії – з тим, щоб попіл потім розвіяли полем в Україні.

Свого часу Чикаленкові брошури із ­серії "Розмови про сільське хазяйство" (1897) були в Україні серед селян другими за популярністю після "Кобзаря".

Син Петро був начальником київської міліції

У Марії та Євгена Чикаленків було п'ятеро дітей. Найстарша, Ганна (1885–1964) – перекладач, мовознавець, діячка українського та міжнародного жіночого руху. Училася в університетах у Лозанні й Единбурзі. З 1918 року жила за кордоном. Вийшла заміж за німця Келлера, мали сина ­Конрада-Євгена.

Вікторія, 1887 р.н., – закінчила Міланську академію мистецтв, служила сестрою-жалібницею в час Першої світової війни. Вийшла заміж за діяча УНР Скорописа-Йолтуховського, у них народився син Василь. Коли померла – невідомо.

Левко (1888–1965) – навчався в Лозанні та Петербурзі, антрополог, археолог. Був урядовцем Центральної Ради. Від першого шлюбу мав дочок Ягну й Орисю, вони лишилися в Петербурзі. Жив у Варшаві, Празі, Парижі, помер у США.

Петро, 1892 р.н., – ­учасник Першої світової війни, 1917-го – начальник київської міліції. Після встановлення радянської влади лишився в Україні, працював у державних видавницт­вах. 1928 року арештований. Тоді ж помер у тюрмі в Курську, залишив двоє малих дітей.

Іван, 1902 р.н., – як "­класово-ворожий елемент", не зміг отримати вищу освіту в радянській Україні. Воював під Сталінградом. Помер 1947-го, похований у Києві.

1909 року Євген Чикаленко залишив дружину Марію Вікторівну (на фото ліворуч) і став жити з її ­небогою Юлією Садик (на знімку праворуч). Вона була ровесницею старшої його дочки. Він кілька років приховував ці почуття, був од відчаю близький до самогубства. "Я любив тайно, ніхто про се нічого не знав, навіть та, яку я любив. Мені ніяково було їй натякнуть, бо вона ж була як доч­ка мені. Окрім того, я боявся, що вона осміє мене, що я осоромлюсь перед дорослими дітьми, перед приятелями і знайомими", – писав публіцистові й письменнику Петрові Стебницькому в березні 1909-го.

Євгена Харламповича викликала на відверту розмову сама Юлія. З'ясувалося, що вона також його кохає. Через це відмовляла всім женихам. Це розв'язало безвихідну ситуацію. Але не в родині: "Я предлагав усякі комбінації, але Марія Вікторівна все сподівалась, що може я одумаюсь, а через те не приставала ні на одну з них", – писав Чикаленко. Урешті-решт першій дружині залишив маєток у Кононівці, а сам з ­Юлією жив у Києві та Перешорах. Діти, окрім Петра, засуджували батька: "коли бувають у Києві, то не зупиняються в моєму домі – окрім Петруся", – але потім помирилися з ним.

Чикаленко писав Стебницькому, що не має ілюзій "любові до гробової дошки", але він щасливий жити з коханою ­жінкою – хоча б кілька літ. З Юлією вони прожили в цивільному ­шлюбі майже два десятиліття – вона померла на рік раніше за Євгена Харламповича.

Сейчас вы читаете новость «Євген Чикаленко відмовився стати гетьманом України». Вас также могут заинтересовать свежие новости Украины и мировые на Gazeta.ua

Комментарии

1

Оставлять комментарии могут лишь авторизированные пользователи

Голосов: 1441
Голосование Почему я не буду голосовать за Юлию Тимошенко на президентских выборах в 2019 году?
  • Она уже была во власти и показала все свои возможности
  • Стране нужен президент другого качества
  • Ни на каких выборах не поддерживал ни ее, ни партию "Батькивщина"
  • Еще не определился с кандидатом
  • Буду голосовать за Тимошенко
Просмотреть
Погода