Євген Чикаленко відмовився стати гетьманом України

6

Його найбільше знають за твердження, що Україну треба любити не лише до глибини душі, а й до глибини власної кишені.

1905 року поміщик Євген Чикаленко взявся ­видавати першу на Наддніпрянщині щоденну українську ­газету. Спершу вона називалася "Громадська думка", а потім – "Рада". Підрахували: видатки на перший рік становитимуть не менш як 50 тис. руб. Якщо передплату оцінити в 4 руб. на рік, а можливий мінімум передплатників – 5 тис., це дасть 20 тис. руб. Тобто, все одно треба докласти 30 тис. Для Чикаленка це було забагато. Він скооперувався з багатшим за себе власником цукроварень Василем Симиренком. Той казав:

– Якби передплатників було 100 тисяч – не шкода й доплатити, а як їх п'ять тисяч – і давати не хочеться! – і вкладав менше, ніж міг.

А Чикаленко вважав, що навіть якщо передплатників буде душ 200 – газету все одно треба випускати. "Я не раз казав, що коли не матимемо своєї преси, школи, або хоча б такого геніального брехуна, як Сенкевич, щоб розбудив у широких колах національну свідомість, то станемо провансальцями", – писав він у "Спогадах", що вийшли 1923­го, уже в еміграції.

Генрик Сенкевич – польський романіст, який у своєму "Вогнем і мечем" – про Хмельниччину – задля "скріп­лення польських сердець" нерідко розминався з історичною правдою. А провансальці – жителі південної Франції: маючи осібні мову й культуру, вони розчинилися у французькому морі. Отже, українцям конче потрібна своя газета – щоб не захлинутися в морі російському. І Євген Чикаленко взявся її видавати.

– Сто тисяч візьму! – любив цитувати Калитку із ­п'єси Івана Карпенка­Карого азартний Чикаленко, коли йшлося про тираж.

"Відколи себе пам'ятаю, не животів, а кипів, горів, – писав про себе Євген Чикаленко в одному з листів. – У всякім разі так цікавіше прожить коротше, ніж животіти довше". На батьківщині про нього знову почали згадувати у 1990­х. У київському видавництві "Темпора" вийшли його "Спогади",
три томи "Щоденника", чотири томи листування та монографія Інни Старовойтенко "Євген Чикаленко: людина на тлі епохи"

Розіслали 100 тис. рекламних плакатів. Та передплатників ледь набралося 5 тис. На початку 1906 року вийшло перше число газети – й одразу поліція його конфіскувала. Кому з передплатників потрібен зайвий клопіт? Результат: у другій половині року їх вже було всього 1509.

Видатки на редакцію – 12–14 душ – були такі: редактор отримував 100 руб. щомісяця, секретар – 75, вісім завідувачів відділів – по 50 руб. Та ще цензору таємно давали 50 руб. щомісяця, а на Новий рік і на Великдень – по 100. За рядок авторам платили 5 коп., за переклад – 2 коп. Один примірник газети коштував читачеві 1 коп.

На прибутковий рівень вона могла вийти в кращому разі за п'ять років – але так і не вийшла. Існувала ж, доки дозволили: "Раду" уряд закрив на третій день після вибуху Першої світової війни – у серпні 1914­го.

Працівникам здавалося, що капіталіст Чикаленко платить мало.

– Люди добрі, – казав він, – як можна вимагати підвищення гонорару, коли газета терпить такі витрати, майте совість!

Борис Грінченко відповідав:

– Я 20 літ робив задарма на користь українського народу, а капіталісти наші, визискуючи той народ, розбагатіли, отже, мусять платити як слід!

У різний час у редакції працювали Борис і Марія Грінченки, Сергій Єфремов, Микола Вороний, Симон Петлюра, Дмитро Дорошенко, Людмила Старицька­Черняхівська.

Тим часом реальні витрати на газету виявилися більшими від запланованих: 6 тис. руб. щомісяця. І тоді Чикаленко продав 200 десятин землі в Тираспольському повіті – по 325 руб. за десятину – і покрив дефіцит. Твердив одне:

– У бюджеті українства мусить бути щоденна газета!

Його улюблена приказка: "Що б там не сталось – а ти, Марку, грай!"

Був не гнучким, але заради справи міг працювати з людьми, з чиїми поглядами або стилем поведінки не був згоден. Таких у його колі було немало. Приміром, Борис Грінченко мав нестерпно­авторитарну вдачу, Михайло Грушевський був хитруватий і підозріливий, Симон Петлюра відзначався надмірною категоричністю. Сергій Єфремов не розумів чи не хотів розуміти цензурних вимог і часто своїми статтями підставляв редакцію під штрафні санкції.

У своєму кабінеті Чикаленко тримав на стіні два портрети – Тараса Шевченка та Джузеппе Гарібальді. Усі надії покладав на появу "генія" – такого, як Шевченко. У листах до знайомих часто запитував: "Ну, що там – ­геній ще не з'явився?"

1910 року придбав у Алупці земельну ділянку, щоб збудувати пансіон для українських письменників. Його коштом 1902­го у Львові звели "Академічний дім" – гуртожиток для студентів університету та Політехніки, на нинішній вул. Коцюбинського, 21. Просив, щоб його ім'я при тім не афішували. Якби заходила мова про мецената, мали казали: "Один українець із Росії".

Дочка Чикаленка Ганна вважала, що батько заробив собі виразку шлунка саме тоді, коли взявся ­випускати газету. І ця хвороба в нього була суто нервового походження.

Його різка й щира правдомовність обеззброювала, визнавав Єфремов. Свої "Спогади" Чикаленко видав іще за життя, хоч і розумів, що багато хто із згаданих там людей образяться на нього. Казав про це:

– Я такої думки, що не по­джентльменськи роблять ті, хто свої мемуари заповідає видати після смерті, заховавшись у труну, не маючи сміливості відповідати за написане.

Був гострий на язик. Після одного урочистого вечора на пошану поета Олександра Олеся сказав:

– Усе за нашим національним девізом: хоч погано, зате довго!

Якось, уже в еміграції, на запитання, чи варто повертатися в Радянську Україну, відповів:

– Вертайтесь, у кого морда видержить, там люди потрібні!

У себе в господарстві одним із перших запровадив американську сільськогосподарську техніку.
При тому мав сентимент до старовини. У маєтку в Кононівці на Полтавщині користувався іще дідівським барометром – його треба було добряче потрусити, аби щось показав. У ­сім'ї це називалося "витрушувати погоду". Але господар нізащо не хотів купувати нового.

Не тримав удома заборонених книжок. А якщо трап­лялася до рук цінна нелегальна стаття або вірш, ­давав той текст вивчити малій Ганні – вона швидко запа­м'ятовувала. Після цього кудись ховав чи віддавав ту статтю. Якщо потім приходив хтось із ­друзів­­однодумців і треба було процитувати заборонений текст, кликав дочку. Ганна плаксивим голосом декламувала, приміром, якусь політичну статтю Михайла Драгоманова, не розуміючи ані слова. Якось цю картину побачив друг сім'ї драматург Іван Карпенко­Карий і дуже сміявся. А потім, майже з натури, створив епізод у п'єсі "Суєта" – там, де Терешко Сурма в гостях змушує сина читати вірші перед гостями: "Катай, Матюша, гуси!" Від Чикаленка або з його розповідей Карпенко­Карий узяв чимало характерних рис для багатьох своїх персонажів – від мільйонера Пузиря до Мартина Борулі.

Євген Чикаленко бачив: земельна політика ­українських соціалістів у Центральній Раді – згубна. Записав у щоденнику в день гетьманського перевороту: "Я ­доводив Грушевському, що треба будувати державу на середньому земельному власникові, бо голота – ­елемент непевний і не підтримає Центральну Раду в тяжку годину, як не підтримала в боротьбі з большевиками. Я казав йому, що напевне великоземельні власники, опираючись на німців, розженуть Центральну Раду".

Так воно і сталося. І саме Євгенові Чикаленкові, а не Павлові Скоропадському, навесні 1918 року першому запропонували стати гетьманом України. Чикаленко думав три дні й відмовився. Бо хоч і вважав таку форму державного управління перспективною, але був переконаний, що не можна брати гетьманську посаду з німецьких рук.

×