Три разки жовтуватих від часу намистин, загорнуті в руду панчоху, перейшли мені у спадок від бабусі. У нас, на півдні Вінниччини, таке намисто називали баламути – перекручене від перламутр. Бабуся в ньому виходила заміж. А до неї – її мама. Тримала баламути у великій скрині на самому дні, під горою домотканих скатертин, рушників і сорочок. Діставала дуже рідко, але коли це ставалося, завжди пускалася у спомини. Розповідала, що до неї часто приходили дівчата брати баламути на своє весілля. У часи її молодості, у 1940-х, особливих статків ні в кого не було, тому такі позички були звичні.
– Приходили до мене, щоб я їх продала, ті баламути. І свої, сільські жінки, і цигани. Навіть не знаю, звідки знали, що вони в мене є. Хороші гроші давали, але що це я – зовсім дурна? В мене ж онуки є.
Намисто свідчило про статус його власниці: чим більше разків на шиї – тим багатшого вона роду. Найдорожчим було червоне – коралі – з добутих із глибин середземноморських натуральних коралів. Одна низка могла коштувати, як добра корова. Найдешевшими були пацьорки – з дрібних намистин зі скла або дерева.
Баламути йшли десь посередині між коралями та пацьорками. Також носили плетені з бісеру ґердани та силянки: бісер нашивали на оксамитову стрічку.
Бабуся завжди казала, що розділить баламути і дасть по одному разку в сім'ю кожного з трьох синів – дочок у неї не було. А недавно потай віддала все мені. Може, тому, що я найбільше любила слухати про її молодість?
9 
35413
Комментарии
3