Пожартував

– Женщина, отойдите, я же хочу билет купить! – кричить біля каси київського вокзалу чоловік, на вигляд років 35. На ньому чорний жакет, рвані джинси й коричнева сумка зі шкірзамінника.

Жінка обертається:

– Яка це я вам "женщина"? Мені від сили 20 років.

Люди в черзі сміються переглядаючись. Чоловік підходить до вікна.

– Укрзалізниця вітає вас! – лунає шаблонна фраза працівниці вокзалу.

– Я тоже вас поздравляю. Дайте мне билет!

Касирка поправляє відклеєний накладний ніготь мізинця. На бейджику уніформи ім'я – Катерина.

– Квиток куди?

– А куда не жалко?

– Ви що – знущаєтеся з мене? Кажіть, куди їдете або ідіть, куди знаєте!

– Мне все равно.

Катерина гукає наступного.

Наступний – це я. Замовляю квиток до Львова.

– А вы там живете? – смикає мене попередник.

– Ні. Їду у відрядження на кілька днів.

– Это красивый город. Особенно соцреализм Сыхова. Девушка, я тоже возьму билет во Львов.

Дорогою до платформи чоловвік розказує, що тяжко переживає нещасливе кохання. Впав у депресію й апатію. Взяв відпустку на роботі. І взагалі – "жизнь потеряла смысл".

Співчутливо киваю. Кажу, що все налагодиться.

Розмову обриває телефонний дзвінок. Чоловік бере слухавку. Чую високий жіночий голос, що називає його "Сашенькою".

– Альо, Кошечка, я уже сажусь в поезд. Буду дома завтра днем. Я тебя тоже, Кошечка. Па-па. Шо? Да, взял. Я тебя тоже. Да, и я за тобой. Ну, всьо – цьом.

Сашенька ховає мобілку в кишеню і бачить мою здивованість.

– Да вы посмотрите, как скучно мы живем! – розводить руками. – Пошутить нельзя, что ли?

×