воскресенье, 26 февраля 2012 16:33

Про що не пишуть у газетах

Багато їжджу Україною, переважно по великих містах. І всюди чую цікаві історії, які не попадають ні в газети, ні в інтернет. Оскільки не можу відповідати за їхню достовірність, усіх осіб і назви заміню буквами.

Історія перша: як у 2004 році місто Д. не голосувало за кандидата в президенти Я. За кілька місяців до виборів туди приїхали посланці з його краю з чемоданом грошей. Вони зайшли у ресторанний комплекс, де перед тим обідав Я., і запропонували його власнику продати свій бізнес. Той відмовив. Гості попросили подумати. А щоб краще думалося, прострелили йому ногу. І пішли, разом із чемоданчиком. Тоді ця історія закінчилася тим, що підприємець відправив за кордон жінку з дітьми, а сам узявся разом із друзями піднімати на ноги місто, щоб воно голосувало за іншого кандидата. Котрий і переміг 2004-го.

Недавно Я. переміг у нових виборах і поставив головою місцевої адміністрації свого "разводящего". Тепер кожен підприємець, який хоче більш-менш нормально жити, мусить ділитися своїм бізнесом.

У цьому ж місті є один із найбільших приватних університетів країни. Донедавна його "кришував" (хай вибачать мені читачі цей прогріх проти української мови, але слова "дахував" у ній - поки що? - немає) попередній український президент К. Тепер же попав у опалу, проти нього відкрили справу, й "кришувати" він нікого не може. Через це в університеті може змінитися ректор, а заодно й власник.

Запропонували продати свій бізнес. Той відмовив. Гості попросили подумати. А щоб краще думалося, прострелили йому ногу

Інша історія про мера К. Він переміг на останніх виборах на грані фолу, але по правильній стороні, тобто стороні влади. У місті його не люблять, але поважають: він  ремонтує дороги, дитячі садочки тощо. Тільки щоб не мати проблем, він мусив "подарувати" відомо кому один зі своїх найбільших заводів.

А ось найновіша історія: коньячний завод у місті У. щойно поміняв власника. Сценарій подій був подібний до того, що стався в місті Д. Із тією різницею, що ногу там нікому не відстрілювали: нащо стріляти, коли влада й так помінялася?

Там також є приватний університет, із ректором по "правильній" стороні. Як добрий господар, він не може пройти повз те, що лежить поряд - інший вуз, державний. От він і добився постанови міністерства, щоб два вузи об'єднали, звісно, під його керівництвом. Постанова поки що лишилася на папері - за державний вуз вступився міністр Б., бо це його вотчина. Як надовго, ніхто не знає. Усе залежить від того, скільки Б. лишатиметься при владі. А судячи з того, що Б. живе добре вже з третім президентом, шанси на утримання університету таки є.

У моєму рідному Львові таких історій поки що не чув. Мої джерела в Києві кажуть, що Галичину приберегли до парламентських виборів. А поки що поборами тут займається місцева партія, яка формально в опозиції до київської. Логіка проста: щоб боротися з ворогом, треба мати партійну касу. Тому найласіші підприємства обкладені негласним податком.

Більш як рік тому бачився з власником одного підприємства. Питав його, як він збирається виживати при новій владі. "Так, як і при старій: домовлюся", - казав він. Тепер чую, що він шукав виходу на лідера місцевої партії - щоб краще боротися з владою, той перебрався до Києва, - бо у львівських партійних функціонерів зросли апетити. З того, що знаю, йому таки вдалося зменшити суму майже вдвічі. Таки вміє домовлятися.

Можливо, ці всі історії неправдиві: про них же ніде не пишуть! Як історик, я, однак, знаю, що найважливіші рішення у ХХ столітті не залишили по собі паперового сліду. Хто коли бачив розпорядження Сталіна розпочати голод 1932-1933 років?  Чи документ із підписом Гітлера про винищення євреїв?

Якщо так було у ХХ столітті, то чому в ХХІ столітті мало би бути інакше? Особливо в таких країнах, як Україна, де влада воліє працювати в "закритому режимі". Тому як українському історикові найновішої доби, мені не лишається нічого іншого, як користуватися усною історією.

Проте, коли мова йде про майбутнє таких режимів, як нинішній, не має великого значення, наскільки ці історії правдиві. Бо при визначенні суспільних настроїв не так важливо, що є насправді - важливо, що люди про це говорять. Це - один із головних уроків історії ХХ століття. Але ця влада, так виглядає, нічого не навчилася.

Сейчас вы читаете новость «Про що не пишуть у газетах». Вас также могут заинтересовать свежие новости Украины и мировые на Gazeta.ua

Комментарии

21

Оставлять комментарии могут лишь авторизированные пользователи

Погода