Для мистецтва свідомість непотрібна. Треба приспати свідомість глядача. Моя подруга кінокри?тик Нея Зорка завжди, коли ми з нею ходили в кіно чи до театру, момен?тально засинала. Я її час від часу штовхала, на що вона відповідала: "Алло, це ви на свідомому рівні сприймаєте мистецтво, а я – на несвідомому". І справді, після того, як Нея просипала фільм, вона писала геніальні статті.
Одесити не розуміють, що вони розмовляють гумором. Так само, як пан Журден дивувався, що говорить прозою. Якось я йшла Одесою. На руках маленький песик, з яким знімалася у "Настроювачі". А він був уже старий і хворий. Підходить якась жінка й запитує: "Це у вас кішка чи собака?" Відповідаю: "Собака". – "А якої породи?" – "Пекінес". – "Пекінес… Пекін… Він китаєць? А очі російські".
Єдина людина в театрі, хто знав, що Висоцький вживає наркотики, була я. Ну, ще його друг, який йому це постачав. Останні два роки ми часто грали з ним у парі, наприклад, він – Гамлет, я – Гертруда, або він – Лопахін, я – Раневська. Коли ставала перед ним, його енергія била мене фізично, просто мурашки по тілу. Заходжу за його спину – і нічого. І тоді він мені сказав, що вживає. Від них і була та його психічна енергія. Нам дорікали вже потім, чому ми його не зупинили. Але це було все одно, що затримати літак на злеті.
Уся наша психічна енергія виходить із чакр. Їх у нас сім. Актори переважно користуються нижньою. Іноді в театрі я бачу зі спини, як в актора навіть сідниці стискаються – бо задіяна нижня чакра. І глядачі це сприймають.
Висоцький грав анахатою в районі серця. Вона діє, як кишеньковий ліхтар. Часто глядачі збоку його просто не сприймали. А от Смоктуновський грав гортанною чакрою – вішудхою. Тому геніальність його могли розуміти професіонали або ті, у кого ця чакра розвинена.
Один відомий гіпнотизер якось мені казав: якщо хоча б 30 відсотків глядачів не піддаються гіпнозу, нічого не вийде. Так само і в театрі. На Таганці я грала у "Трьох сестрах" Машу, там мало слів. Любимов (режисер Таганки. – "Країна") ставить мене навпроти основних акторів на протилежному боці сцени. Моїм завданням було – за допомогою психічної енергії утримувати увагу глядача на собі, не говорячи жодного слова. І мені це вдавалося. Але коли соціальна банка перекинулася, і те, що було на дні, стало зверху піною, – хоч би що я не робила, глядачі, як діти, дивилися лише туди, звідки говорили актори. Тоді я вирішила піти з театру.
Коли я частіше грала і після вистави поверталася додому, консьєржка – а вона працює в нашому будинку вже років 17 – бувало запитувала мене: "Ви до кого, громадяночко?" Я відповідала: "До Демидової" – "Аа, проходьте, вона вдома". Якось я була не в гуморі й почала з нею з"ясовувати, мовляв, чому я вас упізнаю навіть у натовпі, а ви мене – ніколи, адже нас тут не так уже й багато живе. На що вона мені мудро відповіла: "А ви щоразу інша". Зараз я не граю, і вона мене впізнає.
Я не люблю балачок. Але коли буває, що змушена когось слухати, і мені це не цікаво, уявляю, що я – іноземка і не розумію цієї мови. Про що ви там говорите? Це доволі приємна гра.
У фільмі "Настроювач" я мала грати наївну дещо кокетливу жінку. Шість годин із гримером ми вибирали зачіску. Я вирішила, що вона має бути легенька, наче кульбабка. Приїж?джаю на зйомки, а там уже Рената Литвинова з такою знімається. А мені зробили "халу", як у вашої Тимошенко. Я сказала: "Та я з цим сама кого завгодно обдурю". Із такою зачіскою не треба навіть грати, глядач і так тобі повірить. Потім у костюмерній знайшла таку перуку, як уявляла.
Скільки разів за нашої ідіотської системи я чула, що актори мають бути дурними. Але ще Дідро писав у "Парадоксі про актора": "Сльози актора витікають з його мозку".
Що таке "культура", "культурна людина"? Це коли все прочитав, усе продумав – і все забув. І воно все залишилося у підсвідомості.
Я люблю спостерігати, як гримуються актори перед виставою. Чепурятьсячепуряться, витягують носика перед дзеркалом, а вийдуть на сцену – усе дуже звичайне. А все через те, що неправильно користуються дзеркалом. Мені розповідали, що в старовинному японському театрі Но актор перед виходом до глядача проходить дзеркальною кімнатою. Підлога, стеля, стіни – усе дзеркала. Актор у цій кімнаті розмножує сам себе мільйонними тиражами. Але він має сконцентруватися так, щоб не помічати жодного свого відбитка, а бачити лише один образ. З ним він і виходить на сцену.
Інтелігентність – це не заважати іншим.
Смоктуновський мені якось сказав чудову фразу: "Мій талант розумніший за мене". Талановита людина – завжди інтелігентна. Тобто талант тебе веде, якщо ти служиш йому і таке інше. Я помітила, що багато неталановитих, особливо актрис, постійно штовхаються на сцені. У Таганці від декого я просто відходила спеціально і все одно отримувала синця. А от коли ви йдете Парижем, наприклад, СанМішель – найвелелюднішою вулицею, і вас ніхто не штовхне. Це теж вияв інтелігентності, таланту відчуття іншої людини, її простору.
У театрі й у кіно найважче – зона мовчання. Я давала б призи акторам за вміння мовчати. Анатолій Васильєв, якого практично вигнали нещодавно з Росії, майстерно вмів робити оці зони. У його виставі "Доросла донька молодої людини" актори хвилин 7 мовчки нарізають салат олів"є. Що вони вже там робили на репетиціях, але у глядача була така напруга!
Коли запитують, що для мене слава, я завжди цитую Анну Ахматову. Вона казала, що слава буває двох видів. Одна – коли ти їдеш Невським проспектом (центральна вулиця СанктПетербурга. – "Країна") у відкритому ландо, і вслід тобі кричать: "Ахматова поїхала!" І друга – ти кілька годин стоїш у черзі за іржавими оселедцями, жодна душа не підозрює, що ти – поет, а коли нарешті відчиняються двері, у відповідь на рибний сморід ти чуєш з?за спини свої рядки: "Свежо и остро пахли морем на блюде устрицы во льду".
Мене не дратують дзвінки мобільних телефонів у залі під час моєї вистави, як багатьох артистів. Це заважає глядачам.
2 
1
Комментарии