До столичної центральної бібліотеки ім. Островського для незрячих піднімаюся двоярусними сходами. Вони ведуть на Печерський узвіз від станції метро Кловська. Тричі підвертаю ногу.
При вході вибита шрифтом Брайля схема приміщення. Такі ж позначки є біля кожного кабінету. Поверхи з'єднує пологий пандус, підлога встелена килимами часів Союзу. На столі в кабінеті директора 62-річного Юрія Вишнякова стоїть накрита рушником чашка з чаєм, аби не попектися. На шафі ікона, на ній вибито брайлівським шрифтом "Отче наш". Юрія Вишняков втратив зір 27 років тому.
- 70 відсотків нашої літератури - російською. За радянських часів фонд поповнювався найбільше. Надходження майже припинилися 1992-го. Присилають більше аудіокнижок. Бо озвучити книжку дешевше. Цього року ми замовили аудіокниги "Записки українського самашедшого" Ліни Костенко і "Чорний ворон" Василя Шкляра. Хотіли ще "Ворошиловград" Сергія Жадана. Автор пообіцяв особисто начитати й подарувати нам.
Замовили аудіокнижки "Записки українського самашедшого" Ліни Костенко і "Чорний ворон2 Василя Шкляра
Є книжки, які на слух не сприймеш: підручники, посібники, довідники. Їх треба друкувати за Брайлем. Останні роки фонд поповнюється тільки за рахунок благодійників. Видати 14-15 книжок накладом по 93 примірники обходиться у півмільйона гривень. Ми належимо УТОСу (Українське товариство сліпих. - "Країна"), а в нього грошей нема.
Скільки тут працюю, не пам'ятаю, щоб хтось намагався книжку поцупити. Буває, що не встигають повернути, бо помирають.
До бібліотеки заходять дві зрячі дівчини. Беруть сусідці шість томів любовного роману, надрукованого шрифтом Брайля. Звичайна книжка поміститься на 300 сторінках.
- За день приходять 10-12 відвідувачів, переважно старшого віку. Книжок даємо скільки донесуть, - каже бібліотекар Лариса Каранівська. - Не обмежуємо, розуміємо: їм важко сюди добиратися. Запасаються на місяці наперед. Приходять із "кравчучками". Якщо привозять на машині, то набирають повен багажник книг. Був у нас читач Павло Васильович Ваганов із Чернігівської області. Йому зараз 92. Більше 20 років приїжджав щомісяця. Перечитав бібліотеку тричі. Вже не їздить, важко йому.
8758 людей відвідали бібліотеку Українського товариства сліпих торік. Книжковий фонд налічує 209 686 примірників
"Вважали, що краще бути сліпими"
Олесь ІЛЬЧЕНКО, 53 роки, письменник, автор книжки "Таємниця старої обсерваторії", виданої шрифтом Брайля:
- Я захоплювався теоріями про паралельні світи. Вони лягли в основу твору. Герої Влад і Оленка знайшли крісло, що переносить у інший світ. На цьому казковість закінчується. З усіх складних ситуацій герої виходять неушкодженими завдяки розуму та знанням. Хотів пояснити, що всього треба досягати власними зусиллями, без допомоги дорослих.
Бабуся працювала вчителем у Куренівському інтернаті для сліпих дітей. Більшість із них втратили зір, бо натикалися під час гри на снаряд чи гранату. Їх тоді багато лишилося з часів Другої світової. Декілька разів бабуся брала мене в інтернат. З першого погляду навіть не можна було сказати, що ті діти - незрячі. Прекрасно орієнтувалися в приміщенні, на шкільному подвір'ї. Одного разу вони зустрілися з глухонімими дітьми. Дуже їм співчували: "Бідні дітки, як же це тяжко не чути, як співає пташка і не вміти говорити!" Вважали, що краще бути сліпими.
Шрифт Брайля - рельєфно-крапковий для читання і письма. 1821-го його розробив 15-річний француз Луї Брайль. У школу для сліпих, де навчався хлопець, приїхав капітан артилерії Шарль Барб'є - розробник "нічного шрифт". Солдати використовували його для передавання повідомлень уночі. Взявши його за базис, Брайль створив свій. В основу поклав комбінацію з шести крапок. Всього є 63 комбінації. Ними позначають не тільки букви, а й цифри, розділові знаки, математичні, хімічні й нотні знаки.
Наталя Шкіренкова видала збірку віршів
56-річна Наталя Шкіренкова втратила зір у 15 років, через ускладнення від інфекційних хвороб, перенесених у дитинстві. Працює складальницею прищіпок в УТОСі. До столичної бібліотеки для сліпих приїхала з Обухова, райцентру поблизу Києва. Кожні два тижні по неділях тут проводять поетичні зустрічі.
- Дуже люблю Ліну Костенко, Лесю Українку. Згодом сама почала писати. Пам'ятаю з дитинства, як виглядають предмети, квіти, тварини. Про техніку, яка з'явилася пізніше, діти розказують. Комп'ютер подібний до телевізора, тільки менший. Те, про що пишу, треба не бачити, а відчувати. Буває, щось роблю, і рядки самі вимальовуються. Сідаю, записую за Брайлем. Маю фіксатор клітинки. Це розкреслена дошка, розкривається, як книжка. Всередину вкладаю папір, пишу спеціальним грифелем.
Міський голова Обухова допоміг видати маленьку збірку. Діти кажуть, вона чорно-біла. Дуже хочеться ще одну, хоча б тоненьку.
Наталя встає з-за столу, притуляє книжку до живота. Пальцями однієї руки швидко водить по тексту, читає свої вірші вголос:
О милий Боже, зглянься і спаси,
Бо від життя мирського захлинаюсь.
Лукавий, геть від мене відійди!
Спокусу, заздрість також проганяю.
Увечері проводжаю Наталю до метро. Ступає, промацуючи шлях паличкою. Працівники метрополітену передають по рації, що у четвертому вагоні до станції "Видубичі" їде сліпа. Там її зустрінуть і проведуть до автобуса на Обухів.
3 
1
Комментарии