Ексклюзивы
суббота, 23 декабря 2017 11:00

"В салоне остались мы с дедом, кондуктор и красный кусок пальто", - финалист "Новеллы по-украински"

"В салоне остались мы с дедом, кондуктор и красный кусок пальто", - финалист "Новеллы по-украински"

Публикуем произведение "Успеть" финалиста конкурса "Новеллы по-украински" Евгения Полякова.
Автор родился в Днепропетровской области. Проживает в Киеве. Это его первое прозаическое произведение.

Полный текст новеллы:

Місяць активно роз'їдав темряву навколо зупинки. Нечасті силуети автомобілів спалахами періодично каталізували цю невідому хімічну реакцію між ніччю та моїм очікуванням. Чому я тут? Обсипані камінням із поодиноко всіяними бур'янами рейки релаксували після запального літнього сонця. Криворізькі трамваї полюбляли бути бажаними, тому мій запізнювався на наше знову останнє побачення. Я ненавидів його — за що мені любити трамваї? За те, що їм я надаю в користування майже списаний час власної молодості?.. А навколо практично нікого. Дикий пес винюхує залишки їжі біля переповненого смітника. На лавці, далі від зупинки, оточений запахом дезінфекції, як вони говорять, спить немолодий чоловік із голим нехай буде торсом.


Розчарована тиша періодично здригається від мого навмисне спокійного дихання. Шкіра сухо свербить гидливістю до цього хворого оточення, отруйних газів у повітрі, моєї спокійності. Що можу зробити я? Втомлений, виїдений із середини та обгороджений, чим тільки міг зовні. Залишився один у мерзенній шкірі проти потужної сили промислового міста, що зараз у своєму сні ненавидить мене за цю мою нелюбов, як дитина ненавидить комарика, що мить за миттю дістає її вночі.


Стукіт коліс, нарешті, образив цю тишу. Скрипуча металева коробка неспішно прилаштувалася на рейках перед зупинкою — некомфортно їй тут. Світло від внутрішніх ламп ніяк не вплинуло на атмосферу темної байдужості. Всі двері шумно сповзають убік. Заходжу, повільно протягую гроші кондуктору. Вона ще повільніше й, безсумнівно, автоматично відриває від стопки білетик, розриває його майже навпіл і простягає мені. Цього я не бачив, адже очима хапав простір вагону, обираючи найкраще місце. Чи не байдуже? Невже варто приділяти увагу такій незначній деталі, як точна позиція проведення наступної півгодини в бридкому місці, коли зовсім не турбуюсь про перебування в бридкому житті?
Поштовх, схопився за поручень, їдемо. Легкий і приємний запах озону вибив останні думки з голови. Я сів у самому кінці: не люблю, коли є хтось позаду. А був тут лиш один пасажир — дідусь, що сидів найближче до середнього виходу. Білий кашкет і масивна борода маскували втомлене обличчя. Він просто чекав, напевно, навіть очі заплющив. Йому вже нікуди поспішати.


За вікном, що було таке ж старе, втомлене й побите життям, як і той дідусь, відбувалось абсолютно нічого. Звичайно, завжди щось відбувається, якщо придивитись. Але тут я не бачив нічого нового. Силуети сірих парканів та поставлених упритул до дороги будинків холодно й ніби ненавмисне зачіпаючи промальовували ліхтарі, як студенти-археологи, які обережно та незграбно розчісують щітками невідомі залишки. Іноді виднілись короткі, безлюдні, голодні й худі вулички, пропалені світлом із вікон будівель. І дерева — ув'язнені в бетонні камери піддавались вони тортурам, ледь вдихаючи несмачне повітря. Шум їхнього листя нікого тепер не цікавить.


Центр міста, зупинка. У тишу на фоні посвистувань трамвая втрутився їдкий сміх. Двоє веселих чоловічків повільно підіймалися до середини, тримаючи один одного та рівновагу. Товстий і товстий гучно вимовляли незрозумілі слова та сміялися з того. Незграбно примостились якраз за дідусем, який спросоння оглянувся на всі боки, також не зрозумівши спочатку, де він. Двері відділили темряву від нас. Дідові шум не подобався, а може, не переносив того "аромату", тож він важко піднявся й пішов у самий кінець, сівши якраз переді мною. Навіть тут спокою не матиму. Їж-доїдай мене!.. Ні, ти любиш знущатися, їсти ложкою мої дитячі, уже забуті мрії, злизувати краплі сподівань на... що?..
Як поважний кит із морського дна, вилинув трамвай із німого натовпу багатоповерхівок. Металева коробка впевнено й самовбивче тягнулася на підйом. А вони й справді зливаються: дірява стеля неба та нічне місто, розписане вікнами-зірками. Пошрамований місяць, як досвідчений сторожовий собака, слідкує за тими й іншими. Нескінченне нічого, нуль, тиша, безодня дивиться в мої злісні й здивовані чимось жахливим і очевидним водночас очі. Ця випадкова бездоганна картина смертельно поранила мою ненависть, яка тепер стікала сльозами. Я не міг зупинитись, лише відокремив руками схвильоване миготіння блискавиць в очах від інших.


Дивним чином власна свідомість повернула мене до дитинства. Ось школа, історія; я із соромом дивуюся лицемірству монархів, розфокусувавши погляд, слухаю про козацькі походи та героїчні бої. Пізніше б'юсь із хлопцями за їхні брехливі слова. Мрію знищити несправедливість у світі, поламати підступність, розповсюдити честь. Куди зник весь кураж? Самовпевнений океан дорослості поглинув мене з усіма ще сухими принципами, а тоді виплюнув оболонку без форми, вимоклу, наповнену мулом, таку ж байдужу до всього. Ця пуста обгортка, якою став я, бовталася вулицями брудного міста та й досі не змогла знайти себе...


Двоє веселих пасажирів кудись зникли. У салоні залишились ми з дідусем, кондуктор і червоний шматок пальта, що стирчав із кабіни водія та нагадував про людину, яка керувала всім цим. Наступна зупинка моя. Знайомі обриси дерев, ліхтарі, що освітлюють хороводи метеликів, мій високий будинок, покритий пухлинами закунялих квартир. Транспорт зупинився. Двері втомлено розімкнулись. Я не можу піднятись. Дивлюсь у нічний знайомий простір і не хочу туди йти. Чому я тут? Усе знов зачинилось і рушило. Чи хочу я до кінця повторювати цей шлях туди і назад? Невже я обрав цю зупинку? Або вона обрала мене? Ще не пізно сісти на свій трамвай. Ще можна все змінити, вилізти з бруду. Я хочу знайти себе!


Чергова зупинка. Дідусь похапцем піднявсь і спросоння почовгав до сходів. Я підійшов допомогти, схопив його за руку, ми удвох спустились, перечепившись, ледь не впали - й вийшли. Зустрів його ображені та здивовані очі. А потім глухий, задиханий голос:
— Старий ти дурень! — смикнув він мене за довгу бороду й пішов у темряву.
Трамвай рушив. Я стояв, спершись на палицю. Краплі обіймали асфальт.

Произведение еще одного финалиста можно прочитать по ссылке.

16 декабря в киевском книжном магазине "Смолоскип" состоялось награждение конкурса "Новелла по-украински" от журнала "Країна". Проводится с 2013 года. В этом году действие произведения должны были происходить в современном украинском городе. Организаторы получили более 300 текстов. В финал прошли 15 авторов.

Сейчас вы читаете новость «"В салоне остались мы с дедом, кондуктор и красный кусок пальто", - финалист "Новеллы по-украински"». Вас также могут заинтересовать свежие новости Украины и мировые на Gazeta.ua

Комментарии

Оставлять комментарии могут лишь авторизированные пользователи

Голосов: 12912
Голосование Почему я не буду голосовать за Юлию Тимошенко на президентских выборах в 2019 году?
  • Она уже была во власти и показала все свои возможности
  • Стране нужен президент другого качества
  • Ни на каких выборах не поддерживал ни ее, ни партию "Батькивщина"
  • Еще не определился с кандидатом
  • Буду голосовать за Тимошенко
Просмотреть
Погода