Жінки хочуть читати про поганих чоловіків. Заспокоюються: не мій один такий

Хто стає героями сучасних творів – розмірковують гості ІІІ "Книжкового Арсеналу". Міжнародний літературний фестиваль тривав у Києві з 24 травня до 1 червня

Пропащі ангели й симпатичні лузери

Субота, 25 травня, 17.23

– Секс нашої юності переважно був фантазіями, як і вся наша юність, – читає з аркуша Юрій Андрухович. Третину презентації чеха Яро­слава Рудіша 53-річний Андрухович згадує про свою молодість. У залі їх слухає 11 чоловіків і понад півсотні жінок. По закінченні виходимо у двір "Мистецького Арсеналу".

– Мої герої – це молоді поети. Кожен любить говорити про себе як про невдаху. У них особ­лива психологія пропащого ангела. Справжній поет ніколи скаже: "Жизнь удалась". Він нікому не буде цікавий, – письменник відкидає чуб назад. На ньому вузькі бордові джинси та футболка з написом "Риба хоче плавати". – ­Ідеальний герой був тільки в межах соцреалізму. У хорошому романі – це складна особа зі слабкими й сильними сторонами. Найцікавіше, як автор це все у ньому поєднав. На героя не треба рівнятися. Це – школярський підхід, що література має навчати. Деякі книжки задають стиль життя, як "Ловець у житі" Селінджера. У кожному ж антигерої закамуфльований диявол. Це – сила, яка, прагнучи зла, допомагає добру. Він підштовхує героя до мети. Вдалого антигероя у фіналі стає шкода.

Чиї ретроцигарки небезпечніші – чеський "Старт" чи українська "Ватра" – сперечаються Андрухович з Ярославом Рудішем. Пачкою "Старту" закінчується роман чеха "Останні дні панка в "Гельсінкі". Герой – 40-річний панк згадує молодість у німецькому барі.

– Чехи люблять читати про самих себе, – розповідає Рудіш. – Багато пишуть про історичні табу – про чеських німців, Другу світову, державний переворот 1989-го. Історія болить чехам. Бо вони усвідомлюють, що були не такими хорошими, як здавалося. Герої багатьох книжок – лузери. Трагікомічні, читач із перших сторінок їм співчуває.

Також любимо посміятися з себе. Часто це – спосіб захисту від комплексу маленького народу. Будь-який чех насправді хотів би бути героєм, великою нацією, як поляки чи німці. ­Часто наші герої з'являються надто пізно. Може, на це впливає пиво. Чехи багато його п'ють і це нас уповільнює.

Героїні у нас часто сильніші та активніші за героїв. Жінки задають роману рух. У моїй книжці герой Олло дуже пасивний. Але поруч із ним є красива й активна Лєна, якій вдається вирвати чоловіка з такого стану. Друга героїня – 17-річна дівчинка-панк, дуже гостра на язик. Українські герої подібні до наших, бо теж є симпатичними лузерами. Персонажі Жадана могли би так само їздити чеськими електричками.

"Бракує брюсовіллістості"

Неділя, 26 травня, 16.18

"Саме главне, шо отліча шидевр літєратури од зморщеного недогризка обичної книжки – це масштаб і тяглість його вліянія на мозги й душі. Це як із Гамлєтом. Кому сьогодні був би цікавий нєкий данський принц, його шизуха, галюни та прочі нєполадкі нєрвної ­сістеми?" – пише у хрестоматії "Шидеври світової літератури" Доктор Падлюччо – персонаж ­київ­ського письменника Михайла Бриниха. "­Алхімік, магістр шахматної мислі й ­полупроводнік Божої волі" розбирає класичні твори за схемою: "сюжет – шо хотів сказать автор – персонажі – ляпи і глупості – ярчайші цитати". Книжка коштує 30 гривень і має штамп "Не рекомендовано міністерством освіти".

– Творення героїв – це взагалі попсова справа, – каже 38-річний Михайло Бриних, поглядаючи на шахівниці. На переддощовому подвір'ї "Арсеналу" проводить турнір ім. ­Доктора Падлюччо. – Але з маскультом у нас в ­прозі все не дуже гут. Можна говорити про шклярівського Чорного Ворона. Але на супергероя він недостатньо виписаний як особистість. ­Бракує брюсовіллістості. Головні герої нашої літератури – самі письменники. Мій Доктор Падлюччо – персонаж, який став автором. Але це все – ігри для маленького середовища. ­Читачу сучасна проза не дуже цікава. 2 відсотки чи 1,5 читають сучасну українську літературу. В таких умовах треба не паритися, а писати.

Священики і оленярі

16.31

– Відбирав збірку суто за ніч. З рукописів, які приносив Тарас, який відсидів двічі в тюрмі, – розповідає Іван Малкович про книжку "Князь роси" Тараса Мельничука. Вона започаткувала серію УПА – "Українська поетична антологія". На столі вишикували сім збірок у кольорових тканинних палітурках із золотим тисненням. Мельничукова – сувора синьо-сіра. – Удруге його посадили взагалі серйозно, підлаштували. І сидів із злочинцями такими, яких ми знаємо й сьогодні.

– Це не злочинці, це антифашисти, – додає Юрій Андрухович, чию збірку видали в "кармазиновій" червоній палітурці.

– За ту книжку Тарас Мельничук 1992 року отримав Шевченківську премію. Її тоді вручали в палаці "Україна". Сидить Кравчук, влада і письменники, і перші Тарасові слова – дуже гучні й страшні: "Встати, суд іде!" Він процитував, як чинили над ним судилище, – а всі встали.

Ніжно-бузкову палітурку й саме ім'я на титулці має єдина збірка – "Ліна".

– Футбол у тумані, де гравець, як мім – то, може, найдавніша з пантомім, – зачитує Юрій Андрухович вірш Ліни Костенко. Найбурхливіше публіка реагує на рядки "В тумані гра – то гра уже без правил" та "Забив? Прекрасно. Шкода, що собі".

– Переконав Ліну Василівну включити до збірки цей вірш, коли був чемпіонат. "Футбол в тумані" дуже підходив до Євро, – усміхається Малкович. – Наш простір стане тоді українським, коли культурне повітря просякнуть українські цитати. Зазвичай до слова пригадують фрази з російських фільмів. Поезія Ліни Костенко дає багато таких цитат. Переконався в цьому на її презентації у харківській опері. Директорці театру років із 60, і ми знаємо, що вона з Партії регіонів і російськомовна. ­Казав Ліні Василівні: "Не дивуйтеся, якщо потече дах". У театр вміщаються 1600 глядачів, але на площі вже понад три тисячі. І раптом ця директорка – на свій страх і ризик – впускає дві тисячі. Добре, що була охорона, бо решта проривалися з боєм. Відбувся прекрасний вечір – і чому не потік дах? Виявляється, директорці колись освідчились у коханні віршем Ліни Костенко. Її поезія переходить межі голосування за демократію й антифашистів.

Іван Малкович уперше представляє ­власну збірку "Подорожник" – у жовтій ­палітурці. ­Серед віршів – житія священика й оленяра. Оленяр пасе оленів, але думає про дружину Олену. Переконує себе, що "в голові хрустіння кляте" – то не роги, "а волосся так росте". ­Священика мучать перед сном висповідані його паствою гріхи. Два-три таки "виплескуються" й він нарешті засинає. Тепер його дружині кара: "До ранку спробуйте утримати в устах гріхи сусідки – млосні, як Сахара".

"Хто багато читає, той дурнішає"

17.03

– Які книжки придбали? – питаю Дмитра Корчинського у сірій сорочці в пишні троянди. 49-річний політик обережно згортає зелений пакет, щоб не показати.

– Та всякий мотлох, що траплялося.

– Чому купуєте мотлох?

– Та зараз уже хто читає? Вийшло з моди.

– Не повірю, що ви не читаєте.

– Хто багато читає, той дурнішає – як

казав голова Мао, – усміхається у вуса.

– Визначний "даоський мудрець" вважав, що читати не потрібно.

– Але ви не йдете за його правилами?

– Я намагаюся читати тільки книжки про ­кулінарію. Дуже мало читаю української літератури. Сучасної взагалі не читаю. ­Думаю, ­найсвіжіше – щось із Томаса Манна. Нові книжки не хочу випробовувати. Якщо читати, то вже що-небудь таке, що має репутацію. ­Репутація складається років за 50. Почекаю, доки складеться.

– Тобто боїтесь експериментувати?

– На собі не хочу експериментувати.

Ідеальні чоловіки

19.47

– Простите, у вас есть листик, чтобы Вишневский подписался? – захекана дівчина стає у кінець 10-метрової черги до польського письменника. – А он не обидится, если я на бумажке попрошу подписать? Еле успела, а книги не ­нашла. Говорят, они очень дорогие.

Дівчині показують, де купити нову книжку "На face з сином" за 56 грн. Януш Леон Виш­невський роздає автографи й фотографується із шанувальницями ще 72 хв.

– Торік, 20 квітня, у день народження моєї покійної мами, я створив їй профіль у ­Facebook і почав з нею спілкуватися. Так з'явилися перші сторінки, – розповідає 58-річний письменник. – Моя мама дуже грішна, тому в книжці вона говорить до сина із пекла. А там усі цікаві постаті: від Єсеніна до Гітлера. Книжка починається урочистим прийомом із нагоди уродин Гітлера в пеклі. Він там абсолютна зірка.

Після автограф-сесії прямуємо з Вишневським до виходу. Дорогою його двічі просять підписати книжку та чотири рази – сфотографуватися.

– Якуб у моїй "Самотності у мережі" – це ідеальний чоловік, за якого всі хочуть вийти заміж, – письменник запалює цигарку за столиком кафе на подвір'ї. – Багато українок чи росіянок думають, що всі поляки такі. Тому треба за нареченим їхати в Польщу, бо там по вулицях ходять одні Якуби: мудрі, багаті, інтелігентні, чуйні. Таких мужчин не існує. Але захотів створити його, бо одна жінка сказала, що я дуже поганий чоловік. Головна героїня мала би залишитися з Якубом. Проте вона вирішила, що стосунки з ним – це тільки інтернет. У житті вони зустрілися лише раз – боялася, що ризикує. Не любить свого чоловіка, але той дає стабільність. Із ним тлів вогник, було холодно, але безпечно. А з Якубом виникло б велике полум'я, що могло обох спалити. Молоді не розуміють такого рішення. Більшість 40-річних жінок вчинили б так само.

Жінки хочуть читати про поганих чоловіків, бо порівнюють їх зі своїми обранцями. Заспокоюються: хух, не мій один такий. Тому пишу сумні книжки. Парадокс – у багатьох героїнях присутній я. Емоційний, легко можу заплакати на фільмі. Жінок ставлю на п'єдестал, і за це мене критикують. Навіть феміністки кажуть, що надто ідеалізую, бо насправді серед жінок багато зрадниць. Але образи беру з життя. ­Найемансипованіші жінки – у Німеччині. Там чоловіки змучилися і одружуються на українках чи росіянках. У моїй книжці "Мартіна" героїня перша знайомиться з мужчинами, часто лише для сексу. То і чоловікам ­зручно, – ­письменник сміється і гасить цигарку в пластиковому стаканчику. – Є альфа-жінки, які мають кілька освіт, заробляють більше. Це багатьох лякає. У польській літературі безліч успішних персонажів-чоловіків, які є емоційними каліками й не можуть збудувати стосунки.

Вчені, спритники, курдуплі

20.02

– Дівчата, розігрується письменник на ніч. У кого можна зупинитися? – жартує Юрій Вин­ничук. Потім каже, що пізно, бо ночуватиме в Андрія Куркова. Вони стали героями книжок один одного. Винничук виникає в романі Куркова "Львівська гастроль Джимі Хендрікса". А письменник Андрій Курков допомагає професору Ярошу з Винничукового "Танґо смерті" дістати рідкісний рукопис.

– Ярош частково списаний із мене: пательні на рукописах – у мене таке було. Він видається ідеальним, бо не стояв перед питанням життя і смерті. Невідомо, як би поводився за інших обставин, – 61-річний Винничук розливає шампанське у пластикові стакани. – Чотири інших герої далеко не ідеальні, спритники, викручуються з різних ситуацій. У "Мальві Ланді" взагалі пишу про лисого курдупля. Він потрапляє в інший світ і стає героєм, бо там його фізичних недоліків не помічають.

– Чому українці більше стежать за політиками, ніж за героями книжок і кіно?

– Ми постійно в напруженні, треба роззиратися – чи нема де небезпеки. В Україні неможливо спостерігати за книжками. Нема літературної преси. У телевізорі – серіали або якийсь Чапаєв та Адмірал – те, що пропонує Росія. Моєму сину Лесеві-Лук'яну 8 років, його герої – це Спайдермен і Гаррі Поттер. Учу його про козаків, але іншим дітям то не розказують. Століття тому українські меценати давали гроші на українські книжки. Нинішні – на футбол, попсу, сєкс і полювання.

– Дмитро Табачник ходить у театр.

– Він ще інтелектуал порівняно з іншими. Інтелігентною людиною можна вважати ту, яка має три вищі освіти: діда, батька й сина. Може, внуки Януковича такими будуть.

Винничук замовляє ще одну пляшку шампанського.

– 100 гривень, – каже офіціант.

– Ви що, не знаєте, що це класик? 50 гривень! – торгуємося ми.

Офіціант усміхається, але знижки не робить.

Заробітчанки

Четвер, 30 травня, 13.15

– Як тебе звати? – питає читачку 55-річна польська письменниця Барбара Космовська.

– Оля, – 14-річна киянка простягає роман "Буба" на автограф.

– А мене Бася, – з хвилину щось пише польською на першій сторінці й ставить підпис. – Переклади, що я написала, – просить перекладачку Божену Антоняк.

У травні в Польщі з'явився роман Космовської "Українка". За два тижні п'ятитисячний тираж розкупили. Головна героїня Іванка з Дрогобича по закінченні Львівської консерваторії їде з коханим до Варшави. Там працює хатньою робітницею.

– Шукала образ тонкої, вразливої, симпатичної дівчини. Мала бути занадто скромною й дивним чином це поєднувати з міцним чоловічим характером. Останнє мене захоплює в українках, – каже письменниця у кольорових кедах і фіолетовому шалику.

Застуджена, інколи кашляє. Її голос глушить дитячий вереск із сусіднього ігрового майданчика.

– Довго блукала Львовом, ходила до консерваторії, де навчалася моя героїня. До Дрогобича не поїхала. Його прекрасно зобразив у своїх книжках Бруно Шульц. Багато розмовляла з українками в Польщі. Часто це були студентки, освічені. Дуже хотіла, аби моя Іванка була саме такою й мала погану роботу. Летіла сюди з Тетяною, яка поверталася після двох років у Польщі. Вона підтвердила, що досі є стереотип – наче українки годяться лиш для прибирання. Але це її не лякає. Бо молода, освічена, може тупнути ногою. Дивилася на неї й думала: "Так виглядала Іванка". Наша молодь однакова. Хіба українські дівчата знають краще мови, більше хочуть щось змінити. Польки у сприятливішому оточенні, тому менше стараються.

"Закрив двері з моїм мізинцем"

Субота, 1 червня, 16.03

Понад сотню примірників "Свидетельства о жизни" Ади Роговцевої продали за два дні. Коштує новинка 125 грн. 75-річна актриса присвятила книжку доньці Катерині Степанковій, актрисі і режисерці Театру драми і комедії на Лівому березі. П'ять років тут грає і сама ­Роговцева.

– Ви пропрацювали майже 40 років у театрі російської драми. Чому пішли звідти? – лунає запитання із залу біля стенда видавництва ­Meridian Czernowitz.

– Там усе змінилося – оточення, атмосфера, – каже Ада Миколаївна в чорній вишиванці. – Чи обвінчалася я з Костем Петровичем? – примружившись, актриса читає записку про її чоловіка, актора Костянтина Степанкова. – Прожили разом 46 років. Перед смертю казала: давай повінчаємося. Не схотів. Мовляв, ми й так вінчані нашими дітьми й Богом. Помер дев'ять років тому, я не знала, як жити далі. Почала писати про історію нашого кохання. Коли одружувалися, мали 100 карбованців. На ті гроші накупили коньяку, московської ковбаси, квіти для нареченої й замовили таксі до загсу. Як виходили з авто, то Костик закрив двері з моїм мізинцем. Тому розписалася я з ним кров'ю.

×