За фарбами художниця-керамістка Неллі Ісупова досі їздить до Москви

6

20 робіт київської художниці­-керамістки Неллі Ісупової невдовзі покажуть у Парижі. У березні в київській галереї "КалитаАртКлуб" тривала сімейна виставка родини Ісупових. Представляли твори Неллі Миколаївни, її колишнього чоловіка графіка Володимира та їхніх синів – скульптора Сергія й графіка Іллі. Художниця розповідає про свою родину та скульптури

Усі мої роботи трошки схожі на мене – у птахів, риб та інших героїв довгі носи. Ніколи не роблю ескізів. Довго думаю над образом, і лише коли він остаточно дозріє – починаю ліпити. А потім глина сама веде. Повертає, куди хоче. Володя, мій колишній чоловік, інакше працює – постійно щось малює, а потім більшість робіт викидає.

У "КалитаАртКлуб" пропонували не сімейну, а мою персональну виставку зробити. Але прийшов Володя – виставок немає, картини не продаються. Добре, думаю, допоможу тобі. А потім: ну нащо я знову це роблю? Після художнього училища, де ми познайомилися, чоловік пішов у армію. Одна виховувала дитину, на нього чекала. Потім надумав учитися в інституті в Києві. Мене залишав у Одесі. Та, щоб не розлучатися, поїхала працювати на Васильківський завод, ближче до Києва. Місця художника не було, тож виконувала технічну роботу. Малювала на посуді те, що придумали інші. Цілий день виводила ті хвильки, квіточки. Потім залишалася після роботи і створювала своє.

Пішла від чоловіка 10 років тому. 40 разом прожили. Усе, що могли зробити одне для одного, – зробили. Виховали дітей, відкрили галерею. Завжди знала про його коханок, хоча він і приховував це. Але вважав: "Я – художник, мені можна". Одного разу з'явилася нова дівиця, сама до нього чіплялася, ходила в майстерню. Зрозуміла – досить мені страждати. Нічого йому не ­сказала, залишила все й пішла. Чотири роки жила в майстерні, доки не назбирала на однокімнатну квартиру. А з тією дівчиною він одружився. Теж художниця, каже мені зараз: "Неля, як я тебе тепер розумію, що пішла від нього".

Ми з Володею – звичайні художники, але дали поштовх дітям, от вони вже – генії. Старший Сергій живе в США. Скульптурами з порцеляни відомий у всьому світі. Одна його робота біля 60 тисяч доларів коштує. Молодший Ілля – в Києві, художник­графік, дуже перспективний.

Була колись із Сергієм і його майбутньою дружиною Кадрі, естонською художницею, на симпозіумі. Художники зібралися всі зі світовими іменами. Я також ніби нічого, але почалися якісь комплекси. Столи мали поруч. Тільки починаю щось робити, Сергій: "Що це таке, мамо?" – "Це – янгол". – "Який же це янгол – це шматок глини". І все – не можу працювати, загубила себе, погано. Це було в розкішному стародавньому особняку за 17 кілометрів від Таллінна. Пішла на річку, лягла на берег і дивлюся в небо. Раптом зграя ворон наді мною. Кричать і кричать. Я тоді, як прокинулася: "Неля, ну що таке? Роби, що хочеться. Ні з ким не змагайся, просто роби". Розбудили мене ворони. Наступного дня відпочивала. Потім Сергій із Кадрі поїхали купувати машину, а я почала працювати. Зробила там цикл керамічних суконь на стільцях і янголів.

Уперше взялася за глину в училищі в Одесі. Заходила туди недавно – той самий запах, що й 50 років тому. З'явилося відчуття, що в попередньому житті була скульптором. Руки самі знали, що треба робити.

Мріяла бути художником­текстильником. Подобалося думати, що йтиму вулицею й бачитиму свої малюнки на жіночому одязі. Якщо всередині вільний – навіть на заводі зможеш утілити те, що хочеш. Коли працювала у Василькові вже художником, мала створювати прості зразки розписів посуду для тиражу. Але малювала такі, що ніхто повторити не міг. Через це з мене знімали відсотки, мінімальну зарплатню отримувала. Але мої роботи почали брати на виставки. Досі розфарбовую скульптури не пензлями, а як на заводі – спринцовками.

Коли починаєш працювати над образом, усе навкруги допомагає. Дивилася фільм "Їж, молись, кохай". В одному епізоді на Балі шаман дає героїні картинку з янголом. Це означало: не думай головою, думай серцем. "Боже, це ж мій образ – давно хочу його зліпити". Зробила три фігури без голів. Завжди любила в скульптур на голові виліплювати різні деталі, а тут вирішила взагалі без неї. Зовсім не такі, як у фільмі, але та картинка стала джерелом для них. Ці янголи – хатні охоронці. Перший із сердечним полум'ям замість голови – щоб любов була в домі. Другий з листочками – щоб рослини жили й усе процвітало. І третій – щоб сонце в домі було. У них по чотири ноги.

Був період, коли мала неяскраві скульптури. Фарби погані були – червоний колір вигорав у печі. Потім знайшла під Москвою завод, який хороші робить. Досі за ними туди їжджу. У Києві теж є непогані, але німецькі. Маленький пакетик фарби тут коштує 20 доларів, а в Москві – 2.

Їду раз на рік, зранку закуповуюсь, здаю в камеру схову, весь день ходжу по галереях і останнім поїздом повертаюся до Києва. Квитки подорожчали, скооперувалися з іншими художниками – найняли людину, щоб нам усім возила. Але нас сильно дурив. І знову кожен сам почав їздити.

1988-го­го з чотирма друзями й чоловіком вирішили зробити таку собі альтернативу спілці художників. Створити виставковий зал, який давав би змогу робити виставки і не показувати їх на худрадах. Об'єднання назвали "Триптих", бо працювали у трьох жанрах – живопис, метал і кераміка. Пішли до секретаря компартії столичного Подільського району. Не без подарунків, звісно. принесли гобелени, картини і попросили приміщення. Він дав. Галерея розвивалася, здобула ім'я. Чудові часи любові й дружби тривали до 1995­го. Потім вирішили взяти когось на посаду організатора виставок. Покликала на свою голову дружину друга. Вона швидко зрозуміла, що ці художники – повні лопухи, й на мистецтві можна заробляти хороші гроші. Почала дурити нас. Потім галерею в нас відібрали. Зараз її знову перекупили.

Мої роботи доволі міцні. Коли чужі беруть їх у руки – не боюся. Люблю гостей у майстерні. Раніше багато покупців приходили, після кризи майже немає. Подобаються всі власні роботи. Ті, що не до смаку – одразу ламаю. Декілька разів пробувала продублювати, коли якусь із улюблених хотіли купити. Але повтор завжди гірший.

Раніше до нас, керамістів, ставилися як до недохудожників. Тепер визнали. Художник – найкраща професія, якщо її правильно використовувати. Не як спосіб заробляння грошей, а щоб радіти життю.

×