Середа, 13 вересня
– Хутра на ляльках ви ніде не побачите. Це не заведено, бо будуть як живі. А це некрасиво, – 49-річна Людмила Кукоба бере до рук велюрову лисицю. Показує її живіт. Замість хутра – жовта бахрома з мережива.
У Київському театрі ляльок Людмила Олексіївна працює 30 років. Починала – бутафором, зараз – завідувач візуально-художнього цеху. Там виготовляють ляльки, костюми й декорації.
– На виставу "Синя птиця" художник розробив дуже натуралістичні ескізи. Лялькам справжні перуки одягали. Дивишся на тих хлопчика і дівчинку – наче і не люди. А коли актор ними рухає, то не казка, а жахіття. Робила тоді ляльку бабусі, що за сценарієм із труни вставала. Обличчя мало бути зелено-синього кольору. Бр-р-р. Дорослим страшно, не те що дітям. І не пішла якось вистава. Зняли з репертуару.
Людмила Олексіївна заходить у простору кімнату, викладену білими кахлями. Столи вщерть заставлені іграшковими мишами, декоративними будинками.
– Це – верхня майстерня. Повикладали тут готові ляльки. У листопаді маємо прем'єру – "Пригоди Піфа". Учора доробили останні декорації.
Найважче підготувати тіло ляльки з поролону. Треба вистригти руки, ноги. Перуку складно робити. На волосся часто йде тюль. Можна ще канат плетений – замочуємо його, потім вичісуємо. Інколи для маріонеток пришивають маленькі свинцеві грузики, щоб плавніше рухалася. Лялька довго служить. Це "масовка" вилітає першою – пташки, метелики. По кілька разів їх робимо. Ними постійно махають. Рідко, але буває, як актор не в гуморі, то може і голову вивернути ляльці. Чи механіку всю розкрутити.
– Людочка! – чути зі сходів.
– Це чоловік біжить. Він у мене завідує звукорежисерською.
До майстерні заходить високий худорлявий чоловік.
– Я за 33 роки в театрі таких ляльок надивився – на все життя вистачить, – каже Віталій Барвицький. – Раз театр на гастролі приїжджав із "Попелюшкою". У них замість ляльок – пляшечки з-під парфумів, стаканчики. Кажу, це несерйозно. Давайте наберемо пляшок у лікеро-горілчаному магазині. Поставимо їх, і краще – повними, – сміється.
– Наші діти практично виросли тут, – продовжує Людмила Олексіївна. – У нього двоє синів і в мене – двоє. Це у нас другий шлюб.
– Дітям довіряли у виставах виступати, – говорить Віталій Анатолійович. – Років 20 тому приїжджав театр маріонеток. Грузинський, знаменитий. Згадай, Людочко. Театр Ґабріадзе. Там треба було хлопчика років 5–6. Кілька днів старший син попрацював – відмовився. Довелося взяти меншого. Йому 3 роки було. Так він під час вистави, як побачив скільки глядачів у залі – впісявся від страху.
Багато колишніх наших акторів організували творчі колективи. Їздять по школах, садках. У них бізнес, заробити можна більше. Але й у нас платять непогано. Актор вищої категорії отримує десь до 5 тисяч гривень. Ну, все. Люда, пішли вниз даси мені шматок хліба. Я зранку, як та кізонька: бігла через місточок – схопила кленовий листочок.
Людмила Кукоба спускається сходами до швейних майстерень. У її кабінеті все заставлене ляльками.
– П'єро на секонді знайшла. Цю лялечку – у себе на подвір'ї, – натискає іграшці на живіт і та говорить: "Пограйся зі мною – мені весело з тобою". – А це вже списана, – показує на подряпану швейну машинку з великою педаллю для ніг. – Та все одно на ній працюю. Добре грубу тканину бере. Некапризна.
Людмила Олексіївна показує метрову завширшки кімнату-склад, заставлену коробками. Усюди стирчать шматки тканин. Пам'ятає все: де лежить "клітинка", чорний оксамит, дитячі махрові футболки.
– Тканини для костюмчиків купуємо. Це прості бавовняні, батистові або велюрові. Перешиваю щось дитяче. Знайомі часто футболки віддають або старі джинси. Буде десь кишеня, десь краватка. Важко знайти щось смугасте. Майку для ведмежати перешила з футболки – племінниця віддала. Ну і секонд-хенд виручає, звісно. Не жалію і власних грошей. Купую красиві фактурні тканини.
Через службовий вхід заходять дві дівчини. Сідають за швейні машинки – нові, білі, з автоматичними педалями. У кожної з майстринь – окрема кімната, розміром 1,5х1,5 м.
– Сама розподіляю, кому яку шити. Дивлюся на їхній настрій. У моєму цеху семеро працюють. Знаю їхні характери. Пишногруді жінки добре у Лесі виходять. Оля недавно котиків робила.
– З тваринами мені приємніше працювати, – каже Ольга Пальона. Раніше працювала помічником редактора в дизайн-студії. – Зайці, правда, усім перепадають, бо їх багато. Наступного разу робитиму якусь людську ляльку. Міняємося.
Інша дівчина, Наталія Кошерна п'ять років тому пішла з ательє.
– Там з клієнтами працювати. Усі зі своїми претензіями, різне сказати можуть. З ляльками спокійніше. Уколов чи ні – мовчать. Костюмчики їм шию.
– Я по нові штани, – заходить Ілля Поволоцький, низький чоловік із сивими вусами. У театрі з 1975 року. Завідує літературною частиною. – Наташа, ти перешила мені брюки? Я зараз нові штани одягну – побачите, як класно інтерв'ю даватиму.
За кілька хвилин повертається перевдягнутий.
– Ну, як вам мої штани?
– Нічого не змінилося – дівчата сміються.
– А як же пластика? – крутиться Ілля Якович. Позує, по черзі виставляє ноги. – Яка манера стала! Зовсім інша людина.
З Іллею Яковичем піднімаємося до гардеробної. У фойє – акваріум із рибами на всю стіну. Через вестибюль ідемо до музею ляльок.
– Я перед кожним спектаклем виходжу до глядача і представляю виставу, – каже Ілля Поволоцький. – Є ще в мене колега Натуся – педагог-організатор, то ми з нею по черзі ділимо цю вахту. День – я, день – вона. Я люблю вистави зі змістом. Наприклад, "Дюймовочка". Вона народилася і почула слово "щастя". Вирушає на пошуки, щоб дізнатися, що це таке. "Лампа Аладдіна" – про утвердження права на любов і почуття. Для дорослих "Лісова пісня" гарна. Правда, зараз вона не йде, бо дві актриси там у цікавому положенні – вагітні.
Ліворуч по стінах розвішані персонажі з "Дон Кіхота" – ляльки майже всі з довгими шиями й вузькими обличчями.
– У нас була одна художниця блакитноока, то у цій виставі усі ляльки мають сині очі. А тут ось обличчя трохи придуркуваті. Якщо буде дуже натурально, точна копія людини, – це не ляльки будуть, а трупики.
А ось тут ковбої, – показує на групу ляльок зі шпорами на взутті. – Пародія на американське кіно. Правда, ця вистава була написана для Театру юного глядача – багато тексту. А лялька не витримує базікання, багатослів'я.
Субота, 15 вересня
– Давай тебе сфотографую. Диви, яка жовта рибка пливе. Не кривляйся, – каже бабуся хлопчику біля акваріума у фойє.
У музеї дітей фотографують біля кожної ляльки.
– Ми п'ятий раз сюди прийшли, – розповідає киянка Світлана. – Були на "Червоній Курочці", "Попелюшці", "Русалоньці".
– Із Санею були, – підказує 4-річна Настя. – Мамо, а ми на "Білосніжці" були?
– Ні, то "Попелюшка".
– У мене Лунтік є любимий. Хочу про нього виставу.
Близько 15.00 фойє порожніє, глядачі прямують до зали на "Попелюшку". Вистави тут тільки по вихідних, по чотири на день. Гасне світло. За 10 хв після початку, жінка над головою несе 3-річну дівчинку. Ледве не зачіпає голови глядачів, що сидять попереду. Під час спектаклю, крім акторів, чути дитячі голоси: "Мама, а ти купиш мені морозиво?", "Я на сцену хочу", "Мама, в мене носик не дише". Потім – шикання дорослих.
Після вистави в акторській кімнаті переодягається Вікторія Тебенєва, 38 років. Щойно зіграла Попелюшку.
– Не раз залишалася після репетицій, щоб опанувати ляльку. У неї дуже тендітні руки. Постійно вивертаються. Я в театр прийшла одразу після декрету. Маю багато ролей – Аліса, Дюймовочка, Колобок. Раніше ще Буратіно грала – майже 12 років поспіль. Важко давалася роль, особливо на початку. Чоловічі футболки одягала, а одного разу навіть підстриглася під хлопчика – щоб увійти в роль. Іноді вдома, якщо син шкодить, цитую Буратіно: "Нас коли Тато Карло виховує, а коли – ніхто".
33-річний В'ячеслав Гук курить на ґанку. У "Попелюшці" грав вартового, маркіза та принца.
– Руки не стомлюються. Тільки на першому курсі незвично було. Спершу саму руку розробляли. Потім руку з кулькою, далі – гралися з легкою тростинною лялькою, згодом – важчими. У цьому сезоні задіяний у 20 з гаком ролях. Маю найдієвішу вправу для голосу – вечорами в ресторані співаю шансон, лірику.
Комментарии
1