Середа, 26 вересня 2012 19:54

Найважче підготувати тіло з поролону - треба вистригти руки, ноги. Як працює Київський театр ляльок у будні та вихідні

Середа, 13 вересня

– Хутра на ляльках ви ніде не побачите. Це не заведено, бо будуть як живі. А це некрасиво, – 49-річна Людмила Кукоба бере до рук велюрову лисицю. Показує її живіт. Замість ­хутра – жовта бахрома з мережива.

У Київському театрі ляльок Людмила Олексіївна працює 30 років. Починала – бутафором, зараз – завідувач візуально-­художнього цеху. Там виготовляють ляльки, костюми й декорації.

– На виставу "Синя птиця" художник розробив дуже натуралістичні ескізи. Лялькам справжні перуки одягали. Дивишся на тих хлопчика і дів­чинку – наче і не люди. А коли актор ними рухає, то не казка, а жахіття. Робила тоді ляльку бабусі, що за сценарієм із труни вставала. Обличчя мало бути зелено-синього кольору. Бр-р-р. Дорослим страшно, не те що дітям. І не пішла якось вистава. Зняли з репертуару.

Людмила Олексіївна заходить у простору кімнату, викладену білими кахлями. Столи вщерть заставлені іграшковими мишами, декоративними будинками.

– Це – верхня майстерня. Повикладали тут готові ляльки. У листопаді маємо прем'єру – "Пригоди Піфа". Учора доробили останні декорації.

Найважче підготувати тіло ляльки з поролону. Треба вистригти руки, ноги. Перуку складно робити. На волосся часто йде тюль. Можна ще канат плетений – замочуємо його, потім вичісуємо. Інколи для маріонеток пришивають маленькі свинцеві грузики, щоб плавніше рухалася. Лялька довго служить. Це "масовка" вилітає першою – пташки, метелики. По кілька разів їх робимо. Ними постійно махають. Рідко, але буває, як актор не в гуморі, то може і голову вивернути ляльці. Чи механіку всю розкрутити.

– Людочка! – чути зі сходів.

– Це чоловік біжить. Він у мене завідує звуко­режисерською.

До майстерні заходить високий худорлявий чоловік.

– Я за 33 роки в театрі таких ляльок надивився – на все життя вистачить, – каже ­Віталій Барвицький. – Раз театр на гастролі приїжджав із "Попелюшкою". У них замість ляльок – пляшечки з-під парфумів, стаканчики. Кажу, це несерйозно. Давайте наберемо пляшок у ­лікеро-горілчаному магазині. Поставимо їх, і краще – повними, – сміється.

– Наші діти практично виросли тут, – продов­жує Людмила Олексіївна. – У нього двоє синів і в мене – двоє. Це у нас другий шлюб.

– Дітям довіряли у виставах виступати, – говорить Віталій Анатолійович. – Років 20 тому приїжджав театр маріонеток. Грузинський, знаменитий. Згадай, Людочко. Театр Ґабріадзе. Там треба було хлопчика років 5–6. Кілька днів старший син попрацював – відмовився. Довелося взяти меншого. Йому 3 роки було. Так він під час вистави, як побачив скільки глядачів у залі – впісявся від страху.

Багато колишніх наших акторів організували творчі колективи. Їздять по школах, ­садках. У них бізнес, заробити можна ­більше. Але й у нас платять непогано. Актор вищої ­категорії отримує десь до 5 тисяч гривень. ­Ну, все. Люда, пішли вниз даси мені шматок хліба. Я зранку, як та кізонька: бігла через місточок – схопила кленовий листочок.

Людмила Кукоба спускається сходами до швейних майстерень. У її кабінеті все заставлене ляльками.

– П'єро на секонді знайшла. Цю лялечку – у себе на подвір'ї, – натискає іграшці на живіт і та говорить: "Пограйся зі мною – мені весело з тобою". – А це вже списана, – показує на подряпану швейну машинку з великою педаллю для ніг. – Та все одно на ній працюю. Добре грубу тканину бере. Некапризна.

Людмила Олексіївна показує метрову завширшки кімнату-склад, заставлену коробками. Усюди стирчать шматки тканин. Пам'ятає все: де лежить "клітинка", чорний оксамит, дитячі махрові футболки.

– Тканини для костюмчиків купуємо. Це прості бавовняні, батистові або велюрові. ­Перешиваю щось дитяче. Знайомі часто футболки віддають або старі джинси. Буде десь ­кишеня, десь краватка. Важко знайти щось смугасте. Майку для ведмежати перешила з футболки – племінниця віддала. Ну і секонд-хенд виручає, звісно. Не жалію і власних грошей. Купую красиві фактурні тканини.

Через службовий вхід заходять дві дівчини. Сідають за швейні машинки – нові, білі, з автоматичними педалями. У кожної з майстринь – окрема кімната, розміром 1,5х1,5 м.

– Сама розподіляю, кому яку шити. Дивлюся на їхній настрій. У моєму цеху семеро працюють. Знаю їхні характери. Пишногруді жінки добре у Лесі виходять. Оля недавно котиків робила.

– З тваринами мені приємніше працювати, – каже Ольга Пальона. Раніше працювала помічником редактора в дизайн-студії. – Зайці, правда, усім перепадають, бо їх багато. Наступного разу робитиму якусь людську ляльку. Міняємося.

Інша дівчина, Наталія Кошерна п'ять років тому пішла з ательє.

– Там з клієнтами працювати. Усі зі своїми претензіями, різне сказати можуть. З ляльками спокійніше. Уколов чи ні – мовчать. ­Костюмчики їм шию.

– Я по нові штани, – заходить Ілля Поволоцький, низький чоловік із сивими вусами. У театрі з 1975 року. Завідує літературною частиною. – Наташа, ти перешила мені брюки? Я зараз нові штани одягну – побачите, як класно інтерв'ю даватиму.

За кілька хвилин повертається перевдягнутий.

– Ну, як вам мої штани?

– Нічого не змінилося – дівчата сміються.

– А як же пластика? – крутиться Ілля Якович. Позує, по черзі виставляє ноги. – Яка манера стала! Зовсім інша людина.

З Іллею Яковичем піднімаємося до гардеробної. У фойє – акваріум із рибами на всю стіну. Через вестибюль ідемо до музею ляльок.

– Я перед кожним спектаклем виходжу до глядача і представляю виставу, – каже Ілля Поволоцький. – Є ще в мене колега Натуся – педагог-організатор, то ми з нею по черзі ділимо цю вахту. День – я, день – вона. Я люблю вистави зі змістом. Наприклад, "Дюймовочка". Вона народилася і почула слово "щастя". ­Вирушає на пошуки, щоб дізнатися, що це таке. "Лампа Аладдіна" – про утвердження права на любов і почуття. Для дорослих "Лісова пісня" гарна. Правда, зараз вона не йде, бо дві актриси там у цікавому положенні – вагітні.

Ліворуч по стінах розвішані персонажі з "Дон Кіхота" – ляльки майже всі з довгими шиями й вузькими обличчями.

– У нас була одна художниця блакитноока, то у цій виставі усі ляльки мають сині очі. А тут ось обличчя трохи придуркуваті. Якщо буде дуже натурально, точна копія людини, – це не ляльки будуть, а трупики.

А ось тут ковбої, – показує на групу ляльок зі шпорами на взутті. – Пародія на американське кіно. Правда, ця вистава була написана для ­Театру юного глядача – багато тексту. А лялька не витримує базікання, багатослів'я.

Субота, 15 вересня

– Давай тебе сфотографую. Диви, яка жовта рибка пливе. Не кривляйся, – каже бабуся хлопчику біля акваріума у фойє.

У музеї дітей фотографують біля кожної ляльки.

– Ми п'ятий раз сюди прийшли, – розповідає киянка Світлана. – Були на "Червоній ­Курочці", "Попелюшці", "Русалоньці".

– Із Санею були, – підказує 4-річна ­Настя. – Мамо, а ми на "Білосніжці" були?

– Ні, то "Попелюшка".

– У мене Лунтік є любимий. Хочу про нього виставу.

Близько 15.00 фойє порожніє, глядачі прямують до зали на "Попелюшку". Вистави тут ­тільки по вихідних, по чотири на день. ­Гасне світло. За 10 хв після початку, жінка над головою несе 3-річну дівчинку. Ледве не зачіпає голови глядачів, що сидять попереду. Під час спектаклю, крім акторів, чути дитячі голоси: "Мама, а ти купиш мені морозиво?", "Я на сцену хочу", "Мама, в мене носик не дише". ­Потім – шикання дорослих.

Після вистави в акторській кімнаті переодягається Вікторія Тебенєва, 38 років. Щойно зіграла Попелюшку.

– Не раз залишалася після репетицій, щоб опанувати ляльку. У неї дуже тендітні руки. ­Постійно вивертаються. Я в театр прийшла одразу після декрету. Маю багато ролей – ­Аліса, Дюймовочка, Колобок. Раніше ще Буратіно грала – майже 12 років поспіль. Важко давалася роль, особливо на початку. Чоловічі футболки одягала, а одного разу навіть підстриглася під хлопчика – щоб увійти в роль. Іноді вдома, якщо син шкодить, цитую Буратіно: "Нас коли Тато Карло виховує, а коли – ніхто".

33-річний В'ячеслав Гук курить на ґанку. У "Попелюшці" грав вартового, маркіза та принца.

– Руки не стомлюються. Тільки на першому курсі незвично було. Спершу саму руку розробляли. Потім руку з кулькою, далі – гралися з легкою тростинною лялькою, згодом – важчими. У цьому сезоні задіяний у 20 з гаком ролях. Маю найдієвішу вправу для голосу – вечорами в ресторані співаю шансон, лірику.

Зараз ви читаєте новину «Найважче підготувати тіло з поролону - треба вистригти руки, ноги. Як працює Київський театр ляльок у будні та вихідні». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

1

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 893
Голосування Як оцінюєте судову систему після вироку Стерненку?
  • Судової системи в Україні не існує. Є телефонне право президента
  • Вбивця і викрадач людей Степаненко отримав те, що заслужив
  • Українська судова система – це Портнов
  • Хто такий Стерненко?
  • Мені байдуже. Я виїхав з країни, або планую це зробити
Переглянути