Ексклюзивы
пятница, 19 января 2018 16:05

З журбою радість

– Та хоч не мучилася довго. Такий обширний інсульт, що й до тями не приходила. Пару днів – і нема.

– Інсульти – вони всякі бувають. Мене колись прямо за рульом вхопив. Але нічо, я вспів притормозити, з'їхав потиху на обочину, а до врачів аж назавтра пішов. Нормально пролічили, без послєдствій. Ну я, правда, перед тим шарнув пару стопок.

– А, то так би й казав, тоді ясно: береженого й Бог береже.

Як би це точніше назвати? Емоційний дисонанс? Амбівалентність почуттів? Чи так, як і назвав поет: з журбою радість обнялась? І ще трохи з соромом, бо яка може бути радість, коли у вашого друга дитинства помирає мама. І от ви напередодні Нового року їдете в село на похорон. І вам справді гірко на серці, бо ви знали небіжчицю, відколи себе пам'ятаєте. І ви справді співчуваєте другові, і намагаєтеся його підтримати, і стараєтеся бути чимось корисним. Хоч ніби яка з вас на сільському похороні користь? Тут усе робиться мовби саме собою. Принаймні – доки ще живуть досвідчені жінки, родички й сусідки, які вміють усе організувати і за всім припильнувати. Ось тільки жінок цих із кожним роком залишається чимраз менше.

А все ж таки присутня й радість. У цьому сірому повітрі безсніжного грудня, пронизаному карканням ворон, голосним відспівуванням і тихими розпорядженнями досвідчених родичок і сусідок, присутня сором'язлива радість зустрічі з тими, кого ви давно не бачили. Як і ви, вони знову трохи постаріли, знову когось втратили і нічого не здобули. Але, як і раніше, вам хочеться одним із одними чимось поділитися. І ви ділитеся – переважно минулим, якого несподівано виявляється так багато. Згадуєте, наприклад, початкову школу, яка стояла неподалік, ось її руїни. А за парканом школи жив дуже вредний дід. І коли ваш м'яч залітав у його город, дід вмикав циркулярку і за мить перекидав вам назад через паркан два півм'ячі.

Втім, ви ділитеся й теперішнім. Але не своїм, бо що це за теперішнє? Таким теперішнім не похвалишся. Хвалитися, змішуючи ту ж таки радість із журбою, можна хіба що дітьми:

– Чекай, бо я вже щось заплуталася. Твоя тепер у Німеччині чи в Португалії? А моя в Мілані. Да, закінчила, працює офіційно, де вона вже вернеться. Та й що їм тут робити? Лиш у нашім селі вже зо сто хат пустих. А це ж було багате село, не мені тобі розказувати. Старі мруть, молоді тікають. Скоро тут нікого не буде, крім нас, кому в Європу вже запізно, а на цвинтар ще зарано.

– А наша в Будапешті, за програмістом. Недавно приїжджали в гості. Баба, в смислі мама моя, почала нарікати, що всьо таке дороге, та, може, як будуть у місті, то най би поміняли її пенсію на долари, щоб на похорон відкласти. А зять каже: "Не переймайтеся, бабцю, ми вас за біткоїни поховаємо".

І ви стримуєте усмішки, і далі під балачки неквапливо місите болото безсніжного грудня дорогою до кладовища, і відбуваєте належний ритуал, і тією ж дорогою повертаєтеся на поминальний обід до місцевого кафе, яке, на відміну від лікарні, бібліотеки чи будинку культури, останніми роками процвітає, бо має по два-три похорони на тиждень.

А тоді настає час кому розходитися, кому роз'їжджатися, і ви обіймаєтеся, і підбадьорюєте одні одних, і нагадуєте, що йдуть свята, а у всіх же є мобільні телефони, і треба якось здзвонитися, і десь зустрітися, і весело погудіти, а не чекати лише на такі сумні приводи…

І котрогось дня раптом усвідомлюєте, що свята минули, а ви так і не здзвонилися, і спільну радість наступної зустрічі тепер знову хтось із вас мусить оплатити власною журбою

Сейчас вы читаете новость «З журбою радість». Вас также могут заинтересовать свежие новости Украины и мировые на Gazeta.ua

Комментарии

Оставлять комментарии могут лишь авторизированные пользователи

Погода