Ексклюзиви
Пʼятниця, 19 січня 2018 16:05

З журбою радість

– Та хоч не мучилася довго. Такий обширний інсульт, що й до тями не приходила. Пару днів – і нема.

– Інсульти – вони всякі бувають. Мене колись прямо за рульом вхопив. Але нічо, я вспів притормозити, з'їхав потиху на обочину, а до врачів аж назавтра пішов. Нормально пролічили, без послєдствій. Ну я, правда, перед тим шарнув пару стопок.

– А, то так би й казав, тоді ясно: береженого й Бог береже.

Як би це точніше назвати? Емоційний дисонанс? Амбівалентність почуттів? Чи так, як і назвав поет: з журбою радість обнялась? І ще трохи з соромом, бо яка може бути радість, коли у вашого друга дитинства помирає мама. І от ви напередодні Нового року їдете в село на похорон. І вам справді гірко на серці, бо ви знали небіжчицю, відколи себе пам'ятаєте. І ви справді співчуваєте другові, і намагаєтеся його підтримати, і стараєтеся бути чимось корисним. Хоч ніби яка з вас на сільському похороні користь? Тут усе робиться мовби саме собою. Принаймні – доки ще живуть досвідчені жінки, родички й сусідки, які вміють усе організувати і за всім припильнувати. Ось тільки жінок цих із кожним роком залишається чимраз менше.

А все ж таки присутня й радість. У цьому сірому повітрі безсніжного грудня, пронизаному карканням ворон, голосним відспівуванням і тихими розпорядженнями досвідчених родичок і сусідок, присутня сором'язлива радість зустрічі з тими, кого ви давно не бачили. Як і ви, вони знову трохи постаріли, знову когось втратили і нічого не здобули. Але, як і раніше, вам хочеться одним із одними чимось поділитися. І ви ділитеся – переважно минулим, якого несподівано виявляється так багато. Згадуєте, наприклад, початкову школу, яка стояла неподалік, ось її руїни. А за парканом школи жив дуже вредний дід. І коли ваш м'яч залітав у його город, дід вмикав циркулярку і за мить перекидав вам назад через паркан два півм'ячі.

Втім, ви ділитеся й теперішнім. Але не своїм, бо що це за теперішнє? Таким теперішнім не похвалишся. Хвалитися, змішуючи ту ж таки радість із журбою, можна хіба що дітьми:

– Чекай, бо я вже щось заплуталася. Твоя тепер у Німеччині чи в Португалії? А моя в Мілані. Да, закінчила, працює офіційно, де вона вже вернеться. Та й що їм тут робити? Лиш у нашім селі вже зо сто хат пустих. А це ж було багате село, не мені тобі розказувати. Старі мруть, молоді тікають. Скоро тут нікого не буде, крім нас, кому в Європу вже запізно, а на цвинтар ще зарано.

– А наша в Будапешті, за програмістом. Недавно приїжджали в гості. Баба, в смислі мама моя, почала нарікати, що всьо таке дороге, та, може, як будуть у місті, то най би поміняли її пенсію на долари, щоб на похорон відкласти. А зять каже: "Не переймайтеся, бабцю, ми вас за біткоїни поховаємо".

І ви стримуєте усмішки, і далі під балачки неквапливо місите болото безсніжного грудня дорогою до кладовища, і відбуваєте належний ритуал, і тією ж дорогою повертаєтеся на поминальний обід до місцевого кафе, яке, на відміну від лікарні, бібліотеки чи будинку культури, останніми роками процвітає, бо має по два-три похорони на тиждень.

А тоді настає час кому розходитися, кому роз'їжджатися, і ви обіймаєтеся, і підбадьорюєте одні одних, і нагадуєте, що йдуть свята, а у всіх же є мобільні телефони, і треба якось здзвонитися, і десь зустрітися, і весело погудіти, а не чекати лише на такі сумні приводи…

І котрогось дня раптом усвідомлюєте, що свята минули, а ви так і не здзвонилися, і спільну радість наступної зустрічі тепер знову хтось із вас мусить оплатити власною журбою

Зараз ви читаєте новину «З журбою радість». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода