Якби що, то про Зеленського в цій назві тільки одне слово, і воно – аж ніяк не "володар". А так, то хороші притчі відзначаються тим, що в різні епохи і в різних країнах їх можна розуміти по-різному. І навіть якщо вони виразно натякають на реальну історичну подію, як, наприклад, "Чума" Альбера Камю чи "Носороги" Ежена Йонеско на гітлерівську окупацію Європи, це не заважає нам відчитувати в них багато чого іншого. Зрештою, і Камю, і Йонеско наполягали, що їм ідеться не лише про конкретну війну і конкретну ідеологію, а й про понадчасові небезпеки, які чигають на людство загалом. І слушно: конкретні війни закінчуються, конкретні ідеології мутують, а стада зачумлених носорогів продовжують бродити нашою планетою.
Такою ж універсальною притчею є й "антифашистський" роман Вільяма Ґолдінґа "Володар мух". До речі, про фашистів. Агенти російського ГРУ, отруївши в англійському містечку Солсбері свого колишнього колегу Скрипаля, згодом заявили, що просто їздили туди оглянути знаменитий собор Діви Марії. Собор той справді знаменитий, і саме його по-сусідськи змалював Ґолдінґ у своєму чи не найкращому романі "Шпиль". Втім, про бентежну взаємопроникність святості й гріха у "Шпилі" варто би поговорити окремо, а поки що – "Володар мух".
Отже як шкільний учитель і ветеран Другої світової Ґолдінґ написав притчу про групу звичайних хлопчиків, що випадково опинилися на безлюдному острові. Їхнє стрімке "розвиховання" і деградація до рівня дикунів, які відкидають усі досягнення заснованої на ідеалах Просвітництва західної цивілізації і починають сповідувати культ необмеженої жодною мораллю сили та поклонятися проєктивному дияволу своєї озвірілої колективної душі, – це очевидна алегорія процесів, що відбувалися в нацистській Німеччині і призвели до найбільшої в європейській історії гуманітарної катастрофи.
Слід однак пам'ятати, що Ґолдінґ зовсім не вважав німецький випадок унікальним. На його думку, людська природа є такою, що кожен народ – і в Європі, і поза нею – здатен за певних обставин дичавіти. Виступаючи в США, він сказав: "Один із наших недоліків – вірити, що зло лежить десь в іншому місці і притаманне іншій нації. Я знаю, чому так сталося в Німеччині. Я знаю, це могло трапитися в будь-якій країні. Воно могло трапитися тут". Сьогодні й ми знаємо, що посаду американського президента цілком може обіймати фашизоїдний психопат. А що Азія потрафить будувати тоталітарні держави не гірше за Гітлера, відомо принаймні від 1917 року.
І про Україну. Слідом за Ґолдінґом я переконаний, що головною причиною появи режимів фашистського типу є не така чи сяка ідеологія, а повнота неконтрольованої влади і породжуване нею відчуття безкарності. Тому фашизми бувають і лівими, і правими, і червоними, і коричневими, а тепер ми маємо шанс дочекатися ще й зеленого. Дослівно такого, як у "Володарі мух", де шмаркачі "з розкритими від захвату ротами втішаються правом господарів" і радісно вигукують: "Нема дорослих! Це наш острів, будемо тут веселитися".
Щоправда, сповнені ентузіазму, вони попервах проголошують рівність усіх перед законом і бавляться в демократичні процедури. Проте вже за кілька днів сильніші й підліші беруть гору над слабшими й поряднішими – і ставлять їх перед вибором: або приналежність до племені і шматок м'яса, або вигнання і переслідування. Не вміючи нічого і бажаючи всього, ці слуги володаря мух дуже швидко перетворюють весь острів на "світ загнаного у безвихідь здорового глузду", а відтак підпалюють його, прирікаючи й самих себе на загибель.
У фіналі роману, зауваживши пожежу, до острова підпливають дорослі і в останню мить рятують безмозких дітлахів. Мабуть, 1954 року, коли вийшов друком "Володар мух", такий фінал ще міг здаватися вірогідним. Нині у великій світовій політиці дорослих майже не залишилося. А якщо і є кілька, то їм на тлі пожеж у власних володіннях явно не до нас
4 
1
Коментарі