Ексклюзиви
Пʼятниця, 10 липня 2020 17:00

Практика відносності

Молодь не повірить, але я ще пам'ятаю ту сиву давнину, коли між Чернівцями та деякими іншими населеними пунктами існувало транспортне сполучення. А транспортне сполучення добре тим, що породжує повчальні історії на всі смаки. І на будь-які моральні висновки. Наприклад, про відносність слави.

Щоправда, аж такої сивої давнини, коли людина могла без закордонного паспорта й без пересадок доїхати з Чернівців у схожому на готель вагоні до якогось Кракова чи Відня, навіть я не пам'ятаю. Бо це за Австрії таке курсувало. Але й у пізніші часи ми, чернівчани, теж іноді кудись виїжджали. А бувало, що й до нас хтось у гості навідувався.

Оце кілька років тому заїхали до мене київські приятелі, мовляв, давай, показуй ваш славнозвісний університет і його відновлену церкву. Підходимо, цілуємо клямку – намарне.

– Добрий день, – раптом лунає позаду ввічливий дівочий голосок. – Я екскурсоводка. Вам чимось допомогти?

– А що, – проникливо запитую я, – церква зачинена?

– Зачинена, – відповідає дівча. – Але не для вас.

Ага, думаю, от і нагода розпустити хвіст перед гостями.

– І які, – підморгую, – мої книжки ви читали?

– Книжки? – дивується дівча. – Про книжки не скажу, не в курсі. Просто ви ж – Оксанин чоловік, так? Я в захваті від вашої дружини. То заради неї і вам відчиню.

Або такий випадок. Австрія на той момент нас уже покинула. Зрештою, Румунія і Радянський Союз – також. Але декотрі потяги ще їздили. Зокрема мій улюблений – №76, яким я часто передавав різні пакунки в західному напрямку. Конкретно того разу – до Івано-Франківська.

– Хто зустріне? – суворо запитав провідник.

– Тут написано: Юрій Андрухович.

– Андрухович? – миттєво потеплів залізничник. – Знаю такого! З другої бригади? Андрухович… Але нє, чекай, що ти мені голову морочиш? Того Вася звати.

А як на те, то найбільше на тему слави мені подобається історія, саме від Андруховича й почута. У сенсі від Юрія.

Отож серед безлічі його знайомих є одна швейцарська меломанка. Тобто, може, й не одна, але така специфічна – лиш вона. Меломанка ця обожнює класичну музику й категорично не слухає ніякої іншої. "Бітли", "роллінги", "флойди" і далі за повним списком – усе це в її симфонічному світі не те що порожні, а взагалі відсутні звуки. З єдиним винятком. Настільки єдиним, що всі обличчя довкола цього винятку зливаються для неї в абсолютно нерозпізнавальну пляму. На тлі якої велично й самотньо сяє він – Марк Нопфлер.

І ось поїхала ця швейцарська меломанка у відрядження до австрійського Інсбрука. А там – наче на її замовлення – увечері концерт Нопфлера ще з кимось, чиє не відоме їй ім'я вона прочитала на афіші й одразу забула. Однак радість тривала недовго: виявилося, що квитків уже немає. Втім, недовго тривав і сум – виявилося, що завтра такий самий концерт відбудеться в італійській Падуї і квитки на нього в інтернеті ще є. Як і квитки на завтрашній ранковий літак.

Для вигаданої історії це було б занадто, але в житті трапляються ще й не такі дива. Проходячи салоном літака, наша меломанка, звісно, зауважила Марка Нопфлера, на сидінні біля якого, не виказуючи чомусь ознак ентузіазму, вмостився якийсь меланхолійний дідок. Меломанка набралася духу і торкнула дідка за плече:

– Вибачте, вам, судячи з усього, по цимбалах, а для мене це історична мить. Поміняйтеся, будь ласка, зі мною місцями. Я пів життя мріяла поспілкуватися з вашим випадковим сусідом.

Коротше, висновок напрошується такий, що з тією славою ніколи немає певності. Бо навіть якщо ти вирушаєш у спільний із Марком Нопфлером концертний тур і звати тебе не Вася з другої бригади, а цілий Боб Ділан, усе одно поряд можуть опинитися попутники, які накажуть тобі трохи посунутися

Зараз ви читаєте новину «Практика відносності». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода