Закінчувалася остання в моєму школярському житті лінійка. Висловивши завчену віру в нашу здатність подолати численні труднощі на відкритих перед нами нових шляхах, директор на завершення закликав нас не забувати всього того, що ми винесли зі школи.
– Та що тут у вас винесеш? – тихо процідив у шерензі мій майбутній кум. – Хотів колись плоскогубці з майстерні винести, та й то трудовик застукав, чуть вуха не повідривав.
Не впевнений, чи я їх раніше не надто зауважував, а чи через початок навчального року в умовах карантину їх справді радикально побільшало, але бачу, що в ці дні з інтернетрів регулярно вигулькують моторошні розповіді знайомих і незнайомих людей про школу як про пекло на землі. Яких тільки фізичних і моральних тортур не зазнали дорослі нині дяді й тьоті у своєму шкільному дитинстві. Страшно й перераховувати: чисте чудо, що взагалі хтось дожив до випускного. У зв'язку з чим мені пригадуються брати Манни – Генріх і Томас.
На межі ХІХ і ХХ століть у великій німецькій літературі було багато чого, але майже не було світового рівня романів. Якраз Манни й вирішили покрити цей дефіцит. Зокрема брат Генріх написав "Учителя Гида" – чи як того Унрата перекласти? А брат Томас – "Будденброків". При цьому обоє змалювали школу як безглузду й підлу казарму: все, на що вона здатна, – це нищити непересічні таланти й калічити ніжні учнівські душі. З тією різницею, що Генріх запекло розкритикував конкретно німецьку систему освіти, тоді як Томас вважав, що школа у принципі не буває доброю, тому в "Будденброках" вона слугує "символічним замінником самого життя з його знущально жорстокою буденністю". То тепер у мене виникає враження, що довкола розвелося море мемуаристів, не менш вразливих за Томаса Манна. Або принаймні – за Генріха.
Сам я натомість – аж соромно за власну твердошкірість – ніяких надмірних страждань зі школи не пам'ятаю. Ну тобто траплялися всілякі прикрощі: піонерські збори, комсомольські догани, несправедливі оцінки. Але корисних і приємних знань я звідти виніс незрівнянно більше.
Та ось узяти бодай одну-єдину галузь. Уже в котрийсь із перших днів найпершого шкільного вересня мій однокласник Віталік підставив на перерві ногу моїй однокласниці Ларисі. Та впала на асфальт і до крові розбила коліна. Що зробила наша вчителька? Зняла з Лариси колготи і змусила Віталіка тричі поцілувати кожне закривавлене коліно, щоб випросити пробачення не на словах, а на ділі. Так я довідався, що хлопці – особливо коли провинилися – повинні цілувати дівчат не лише в губи.
У тому ж першому класі я серйозно закохався в учительку групи продовженого дня Анну Аспазим'янівну. Почувши, як ми перекручуємо ім'я її батька, вчителька приречено зітхнула: "Забудьте, називайте мене Анною Анатоліївною". Однак я не мав наміру здаватися і врешті-решт натренувався вимовляти "Аспазим'янівна". За це її серце розтануло і відповіло мені взаємністю. Так я довідався, що мрії про, сказати б, неформальні стосунки з учительками зовсім не належать до нездійсненних, і тому досі цілком пристойно орієнтуюся в хімії за дев'ятий клас і в російській літературі за десятий.
А ще, коли я був у так званому перехідному віці, до нас прийшла нова класна керівничка. Ясно, що я дослівно з порога оголосив їй війну, аби вона собі затямила, хто тут старший. Керівничка затямила і з таким гумором відбивала всі мої атаки, що вже за кілька тижнів ми стали друзями навік і ані разу відтоді не сварилися. Так я довідався, що з жінками можна й просто дружити, не катаючи їх на "Яві" і не цілуючи їхніх колін.
Тож, якби навіть школа не дала мені жодної іншої науки, її все одно варто було б закінчити. Трохи згодом, мешкаючи якийсь час у спільній квартирі з дружиною і дочкою, а також бабцею і мамою дружини, я пересвідчився в цьому сповна.
4 
1
Коментарі