Вірчик був трохи старший і значно талановитіший від нас усіх. Тому читати вголос свої першокурсницькі "проби пера" в його присутності ми не любили. Хоч у так званій глибині душі кожен здогадувався, що Вірчикові вердикти – неупереджені і справедливі:

– Ну, – зітхав співчутливо він, – усілякої херні я в житті наслухався, але такої ще не чув. – Після чого по-ніцшеанськи зблискував очима, закурював і підбадьорливим тоном звертався до зніченого початківця: – Одне можу порадити – вішайся.

Кілька днів тому я довідався про його подальшу долю. Десь на початку 1990-х, перетинаючи вечірній парк, Вірчик побачив, як двоє амбалів затягують у кущі безпорадне дівча, і кинувся на допомогу. Він просто не мав поняття про популярний у ті часи трюк. Амбали, зрозуміло, моментально його скрутили і дали кілька разів під дих. Відтак дівча елегантно почистило Вірчикові кишені – і злагоджена трійця весело розтанула в паркових сутінках. Тепер він, зовні схожий на пізнього Ніцше, бродить рідним селом у супроводі зграї бездомних псів, корчить гримаси і стріляє цигарки в милосердних перехожих.

Однокласники, однокурсники, однокімнатники… Про декого з них я вже писав, змінюючи імена й тасуючи факти. Один справді повісився. З невідомих причин. У кожному разі віршів він точно не писав і Вірчикових порад не слухав. Другий втопився. Бо не вмів плавати і думав, що мілко. Там і було мілко, доки екскаватор не поглибив дно. А попереджувальну табличку на березі ніхто, ясна річ, не поставив.

Потім відійшли два Миколи. Перший ще до вступу на філфак отруївся у війську ракетним паливом, з чого й розвинулася хвороба. Тільки нам він про це не сказав, а на вигляд здавався здоровіший за будь-кого. На другому курсі він відбив у мене дівчину. Невдовзі на футболі я у варварському підкаті в'їхав йому прямою ногою в гомілку. На врученні дипломів, до якого Микола не дожив, я все згадував його болісну й водночас поблажливу усмішку. І фразу, проціджену після того підкату:

– Старий, я ж не залізний.

Другий Микола – єдиний з-поміж нас, хто міг іноді подискутувати з Вірчиком про народження трагедії з духу музики – через кілька років помер від апендициту. Не бомж, не житель загубленого в лісах чи степах хутора, а шанований шкільний учитель у знаному колись на всю Європу містечку помер наприкінці ХХ століття від апендициту. А ще був Василь, який після закінчення університету поїхав у пошуках заробітку до Москви на будівництво. Де його хтось – досі не впійманий – і порішив. А ще був Іван, який мав золоті руки й добре серце. Золотими руками він постійно щось налаштовував і ремонтував численним друзям та знайомим. Звісно, відмовляючись добрим серцем від грошей, бо це ж друзі й знайомі. Інша річ – розпити з ними плящину. Позаминулого року не стало й Івана.

А ще були ті, хто є, але не тут. Як от мій кум і тезка, якого правоохоронні органи самі підставили, самі взяли й самі оголосили вирок, вдаючи боротьбу з ними ж очолюваним рекетом. Кум, щоправда, не нарікає: відсидівши присуджений термін, завів нову сім'ю, новий бізнес – процвітає, словом. У Німеччині.

Розкладаючи перед собою на столі аматорські спогади про них усіх, я думаю: війна – це завжди втеча, божевілля і смерть. Схоже однак, що наша країна і до війни могла запропонувати нам не набагато ширший вибір. Якщо вона залишиться такою і після, ми – хто виживе – навряд чи зуміємо пояснити своїм онукам, заради чого їхні діди воювали

×