Ексклюзиви
Пʼятниця, 30 січня 2015 13:05

Втеча, божевілля, смерть

Вірчик був трохи старший і значно талановитіший від нас усіх. Тому читати вголос свої першокурсницькі "проби пера" в його присутності ми не любили. Хоч у так званій глибині душі кожен здогадувався, що Вірчикові вердикти – неупереджені і справедливі:

– Ну, – зітхав співчутливо він, – усілякої херні я в житті наслухався, але такої ще не чув. – Після чого по-ніцшеанськи зблискував очима, закурював і підбадьорливим тоном звертався до зніченого початківця: – Одне можу порадити – вішайся.

Кілька днів тому я довідався про його подальшу долю. Десь на початку 1990-х, перетинаючи вечірній парк, Вірчик побачив, як двоє амбалів затягують у кущі безпорадне дівча, і кинувся на допомогу. Він просто не мав поняття про популярний у ті часи трюк. Амбали, зрозуміло, моментально його скрутили і дали кілька разів під дих. Відтак дівча елегантно почистило Вірчикові кишені – і злагоджена трійця весело розтанула в паркових сутінках. Тепер він, зовні схожий на пізнього Ніцше, бродить рідним селом у супроводі зграї бездомних псів, корчить гримаси і стріляє цигарки в милосердних перехожих.

Однокласники, однокурсники, однокімнатники… Про декого з них я вже писав, змінюючи імена й тасуючи факти. Один справді повісився. З невідомих причин. У кожному разі віршів він точно не писав і Вірчикових порад не слухав. Другий втопився. Бо не вмів плавати і думав, що мілко. Там і було мілко, доки екскаватор не поглибив дно. А попереджувальну табличку на березі ніхто, ясна річ, не поставив.

Потім відійшли два Миколи. Перший ще до вступу на філфак отруївся у війську ракетним паливом, з чого й розвинулася хвороба. Тільки нам він про це не сказав, а на вигляд здавався здоровіший за будь-кого. На другому курсі він відбив у мене дівчину. Невдовзі на футболі я у варварському підкаті в'їхав йому прямою ногою в гомілку. На врученні дипломів, до якого Микола не дожив, я все згадував його болісну й водночас поблажливу усмішку. І фразу, проціджену після того підкату:

– Старий, я ж не залізний.

Другий Микола – єдиний з-поміж нас, хто міг іноді подискутувати з Вірчиком про народження трагедії з духу музики – через кілька років помер від апендициту. Не бомж, не житель загубленого в лісах чи степах хутора, а шанований шкільний учитель у знаному колись на всю Європу містечку помер наприкінці ХХ століття від апендициту. А ще був Василь, який після закінчення університету поїхав у пошуках заробітку до Москви на будівництво. Де його хтось – досі не впійманий – і порішив. А ще був Іван, який мав золоті руки й добре серце. Золотими руками він постійно щось налаштовував і ремонтував численним друзям та знайомим. Звісно, відмовляючись добрим серцем від грошей, бо це ж друзі й знайомі. Інша річ – розпити з ними плящину. Позаминулого року не стало й Івана.

А ще були ті, хто є, але не тут. Як от мій кум і тезка, якого правоохоронні органи самі підставили, самі взяли й самі оголосили вирок, вдаючи боротьбу з ними ж очолюваним рекетом. Кум, щоправда, не нарікає: відсидівши присуджений термін, завів нову сім'ю, новий бізнес – процвітає, словом. У Німеччині.

Розкладаючи перед собою на столі аматорські спогади про них усіх, я думаю: війна – це завжди втеча, божевілля і смерть. Схоже однак, що наша країна і до війни могла запропонувати нам не набагато ширший вибір. Якщо вона залишиться такою і після, ми – хто виживе – навряд чи зуміємо пояснити своїм онукам, заради чого їхні діди воювали

Зараз ви читаєте новину «Втеча, божевілля, смерть». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Олександр Бойченко
Свято винограду Переглядів: 477
Спека Переглядів: 531
Зустріч однокласників Переглядів: 1215
Каліна-Маліна 1 Переглядів: 594
Голосів: 45
Голосування П'ятов втратить місце основного воротаря "Шахтаря" та збірної України?
  • 1) так, він регулярно помиляється і вік уже грає проти голкіпера
  • 2) ні, вкотре доведе свою психологічну стійкість і далі гратиме на потрібному рівні
Переглянути
Погода