У них багато спільного: від віку й професії до ролі в моєму житті. Спочатку вони були моїми університетськими викладачами, потім стали колегами і старшими товаришами. Тобто якби що, то в магазин після офіційної частини засідання кафедри бігав я, але споживали ми разом. За що я їм досі дуже вдячний, бо під час тих споживань довідався про історію та теорію літератури більше, ніж за попередні роки навчання.

Ще одна, а навіть дві їхні спільні риси полягають у тому, що всі троє народилися в повоєнних Чернівцях і є нащадками "визволителів" зі Сходу. Відповідно, для всіх трьох домашньою і творчою мовою є російська, хоча в побуті кожен із них цілком дає собі раду й українською. Як реальні особи вони мають реальні імена, але тут я їх назву інакше. Наприклад, Павлом, Ігорем і Третім. Звичайно, таке убоге маскування не завадить їм себе впізнати. Зате, коли справа дійде до бійки, я зможу до останнього впиратися, мовляв, та ви що, я ж не про вас.

Упродовж 1990-х держава Україна - попри всю свою калічність - тримала курс на українізацію освіти, що викликало в моїх трьох товаришів суперечливі відчуття. З одного боку, вони розуміли закономірність цього процесу: якщо, скажімо, в Англії викладачі читають лекції переважно англійською, в Німеччині - німецькою, у Франції - французькою, то рано чи пізно доведеться і в Україні перейти на українську. Але з боку іншого, мова - не краватка, її неможливо просто так поміняти й піти далі. Особливо, якщо вам - доктору наук, професору - вже близько 50 років і ви розумієте, що на україномовному полі ніколи не зможете гідно конкурувати з першим-гіршим, але "автохтонним" лаборантом.

У магазин після офіційної частини засідання кафедри бігав я, але споживали ми разом. За що я їм досі дуже вдячний, бо під час тих споживань довідався про історію та теорію літератури більше, ніж за попередні роки навчання

Одне слово, наприкінці 1990-х мої три товариші виразно засумували. У підсумку двоє наважилися на виїзд до Росії. Павло облаштувався в бунінських місцях і тепер ошелешує студентів каскадами рідномовних метафор і блискучими асоціативними ланцюжками в приміщенні, колись на мить зігрітому легким подихом Олі Мєщерської. Ігор насолоджується красою полярного північного сяйва йі невпинно підвищує кваліфікацію ямало-ненецьких учителів зарубіжної літератури. Натомість Третій сказав, що міняти країну проживання ще важче, ніж мову, і залишився в Чернівцях.

Логічно було би припустити, що мої контакти з Ігорем та Павлом поступово зійдуть на пси, а дружні стосунки з Третім - бодай "на ґрунті патріотизму" - зміцніють. Насправді все сталося навпаки. І товариш Павло, і товариш Ігор щоліта на кілька днів заїжджають у Чернівці. Ми зустрічаємося, як рідні, тішимося, як діти, і святкуємо, як дорослі. Я здогадуюся про їхні - космічно далекі від моїх - політичні погляди. Здогадуюся, за кого вони голосують. Але ми про такі речі не розмовляємо. Бо, давно отримавши російське громадянство, вони голосують у Росії.

Тим часом Третій живе тут і, крім усього іншого, пописує українською стилістично глистуваті статейки про те, що соціальні проблеми є важливіші за мовні, а також про червоноармійців, які самі були жертвами сталінізму, і про ні в чому не винні пам'ятники, і про небезпеку національної ворожнечі… Себто ніби й має інколи рацію. Біда однак у тім, що я точно знаю, за кого він проголосував на минулих президентських виборах. Знаю і подумки звертаюся до нього: чоловіче, ти ж міг би писати про все це прекрасною російською мовою десь у Сиктивкарі, ти міг би - за прикладом Ігоря й Павла - почутися нарешті вдома, потрібним, своїм серед своїх. І ми з тобою ніколи б не перетворилися один для одного на ворогів.

×