Ексклюзивы
пятница, 30 мая 2014 13:10

Шахтарська логіка

Не треба думати, що знайомі шахтарі є тільки у вас. У мене теж є. Один, щоправда. І давно на пенсії. Зате дуже знайомий. А якщо врахувати, що в нашому маленькому будиночку лише дві квартири – його і моя, – то майже родич. Бо ми мешкаємо в колишній плебанії, під самою церквою. Греко-католицькою, зрозуміло. Спільний двір, спільний город, господарські прибудови. Тому ось уже 20 років бачимося мало не щодня. І ще ні разу не посварилися.

Як і належить шахтареві, сусід мій – чоловік щедрий і відкритий. Завжди готовий допомогти. І часто допомагає. То власноручно вирощеними огірками без підказки поділиться, то сотню до наступного гонорару позичить. Крім того, не п'є. ­Абсолютно, ні грама. Вечорами в нашій плебанії така тиша стоїть, аж цвіркунам лячно. А коли щось – як от хорове виконання повстанських пісень довкола розкладеного у дворі багаття – цю тишу й порушує, то стається таке зовсім не з вини сусіда.

Чого не скажеш про ранки. Вранці наш працьовитий шахтар завжди активний. А позаяк українську церкву, як, зрештою, і всі інші, він рішуче не визнає, то напади найбільшої активності, з молотками й сокирами, трапляються в нього в години недільної служби Божої. Ще працьовитішим, ніж у неділю зранку, сусід буває хіба що на великі релігійні свята. Почувши крізь досвітній сон, як він за 10 метрів від церкви починає пиляти на циркулярці колоди, я вже знаю: або Пасха прийшла, або Різдво.

Втім, як сказано, сварок між нами навіть на цьому ґрунті не виникає. Повна свобода совісті і, так би мовити, віросповідання – ось головний принцип нашого мирного співіснування. Хоча власне свободу й решту дотичних до політики речей сусід мій сприймає трохи, не побоюсь цього слова, по-шахтарськи. ­Мовчить, наприклад, мовчить, а тоді стрімко, як на його вік, підійде й випалить:

– Ми, українці, всі до одного – злодії. Сталіна нам бракує, от що.

– Ага, – погоджуюся, – тільки Сталіна нам до всього й бракує.

І що цікаво: народився мій сусід у Чернівцях, ще за Румунії. На Донбасі пробув від сили рік, на початку 1950-х. Далі ж – до самої пенсії – працював на шахтах Волині й Галичини. Але, схоже, вистачило й року.

– Хороші, – каже, – на Донбасі люди.

Не те, що тут.

– То чому ж ви, – питаю, – звідти поїхали?

– Бо страшний бандитизм. У день получки цілою бригадою бралися за руки й так ішли від каси до общаги. Хто відстав, того на завтра з порожніми кишенями побитого або й мертвого десь у яру знаходили.

– Логічно, – кажу. – А за що, нагадайте, ви Сталіна любите?

– Порядок був.

Те саме з Майданом. Не до душі йому наш Майдан. Минулого місяця упіймав мій шахтар мене на городі й питає:

– Ну і чого ви добилися?

– Як це чого? – уникаю ескалації я. – Вступимо чимшвидше до НАТО і з американською поміччю начистимо Путіну хайло.

– Та ви що! – він мені. – Нам не можна в НАТО. Це ж агресивний блок. Ви що, хочете, щоб нам тут американці по Кобилянській шастали?

А днями бачу: намотує сусід кола подвір'ям і весь сяє. Я до нього, мовляв, що за радість?

– Онуку заміж видаю, – каже. – Наречений – ого-го! Нешвіл, штат Теннессі, офіцер американської армії.

Привітав я сусіда, а сам тепер хвилююся: хоч би якийсь не надто агресивний попався

Сейчас вы читаете новость «Шахтарська логіка». Вас также могут заинтересовать свежие новости Украины и мировые на Gazeta.ua

Комментарии

Оставлять комментарии могут лишь авторизированные пользователи

Погода