Ексклюзиви
Пʼятниця, 30 травня 2014 13:10

Шахтарська логіка

Не треба думати, що знайомі шахтарі є тільки у вас. У мене теж є. Один, щоправда. І давно на пенсії. Зате дуже знайомий. А якщо врахувати, що в нашому маленькому будиночку лише дві квартири – його і моя, – то майже родич. Бо ми мешкаємо в колишній плебанії, під самою церквою. Греко-католицькою, зрозуміло. Спільний двір, спільний город, господарські прибудови. Тому ось уже 20 років бачимося мало не щодня. І ще ні разу не посварилися.

Як і належить шахтареві, сусід мій – чоловік щедрий і відкритий. Завжди готовий допомогти. І часто допомагає. То власноручно вирощеними огірками без підказки поділиться, то сотню до наступного гонорару позичить. Крім того, не п'є. ­Абсолютно, ні грама. Вечорами в нашій плебанії така тиша стоїть, аж цвіркунам лячно. А коли щось – як от хорове виконання повстанських пісень довкола розкладеного у дворі багаття – цю тишу й порушує, то стається таке зовсім не з вини сусіда.

Чого не скажеш про ранки. Вранці наш працьовитий шахтар завжди активний. А позаяк українську церкву, як, зрештою, і всі інші, він рішуче не визнає, то напади найбільшої активності, з молотками й сокирами, трапляються в нього в години недільної служби Божої. Ще працьовитішим, ніж у неділю зранку, сусід буває хіба що на великі релігійні свята. Почувши крізь досвітній сон, як він за 10 метрів від церкви починає пиляти на циркулярці колоди, я вже знаю: або Пасха прийшла, або Різдво.

Втім, як сказано, сварок між нами навіть на цьому ґрунті не виникає. Повна свобода совісті і, так би мовити, віросповідання – ось головний принцип нашого мирного співіснування. Хоча власне свободу й решту дотичних до політики речей сусід мій сприймає трохи, не побоюсь цього слова, по-шахтарськи. ­Мовчить, наприклад, мовчить, а тоді стрімко, як на його вік, підійде й випалить:

– Ми, українці, всі до одного – злодії. Сталіна нам бракує, от що.

– Ага, – погоджуюся, – тільки Сталіна нам до всього й бракує.

І що цікаво: народився мій сусід у Чернівцях, ще за Румунії. На Донбасі пробув від сили рік, на початку 1950-х. Далі ж – до самої пенсії – працював на шахтах Волині й Галичини. Але, схоже, вистачило й року.

– Хороші, – каже, – на Донбасі люди.

Не те, що тут.

– То чому ж ви, – питаю, – звідти поїхали?

– Бо страшний бандитизм. У день получки цілою бригадою бралися за руки й так ішли від каси до общаги. Хто відстав, того на завтра з порожніми кишенями побитого або й мертвого десь у яру знаходили.

– Логічно, – кажу. – А за що, нагадайте, ви Сталіна любите?

– Порядок був.

Те саме з Майданом. Не до душі йому наш Майдан. Минулого місяця упіймав мій шахтар мене на городі й питає:

– Ну і чого ви добилися?

– Як це чого? – уникаю ескалації я. – Вступимо чимшвидше до НАТО і з американською поміччю начистимо Путіну хайло.

– Та ви що! – він мені. – Нам не можна в НАТО. Це ж агресивний блок. Ви що, хочете, щоб нам тут американці по Кобилянській шастали?

А днями бачу: намотує сусід кола подвір'ям і весь сяє. Я до нього, мовляв, що за радість?

– Онуку заміж видаю, – каже. – Наречений – ого-го! Нешвіл, штат Теннессі, офіцер американської армії.

Привітав я сусіда, а сам тепер хвилююся: хоч би якийсь не надто агресивний попався

Зараз ви читаєте новину «Шахтарська логіка». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода