Насамперед вам, звичайно, хотілося б знати, хто такий Збігнєв Ковальський і яким чином я особисто потрапив у складі жіночого театру народних традицій "Чернівчанка" на фольклорний фестиваль до Польщі. На жаль, мусите трохи потерпіти, бо далеко не на всі з цих питань я можу дати притомні відповіді. Можу лише наразі сказати: потрапив. А потрапивши, на практиці переконався в одній простій речі: що таке Буковина – це кожен розуміє по-своєму.
Доля, яка наприкінці Другої світової війни привела десяток родин із переважно румунськомовного села Нижні Петрівці неподалік нині українських Чернівців до містечка Ястров'є неподалік остаточно відбитої у німців польської Познані й допомогла цим родинам зберегти традиції, а відтак посприяла заснуванню міжнародного фестивалю "Буковинські зустрічі" – така доля вже сама по собі є досить незвичною. Але доля Майкла Яроса, який примудрився привезти на згаданий фестиваль кантрі-блюз-рокове тріо Nordines із Міннесоти, взагалі зшита з клаптиків незбагненних випадковостей, які разом оповивають наш запорошений світ магічним серпанком сну. Або мрії. Зрештою, англійською це звучить однаково: dream.
Станом на 1773 рік, коли Ястров'є якраз переходило під владу Пруссії, в ньому налічувалося 139 коней, 324 свині, 254 вівці й 94 корови, не рахуючи телят. Про людей аж таких точних даних не збереглося, але сьогодні їх там живе понад 8 тисяч. Тим часом на фестиваль "Буковинські зустрічі" іноді приїжджає до 800 учасників із п'яти країн, озброєних трембітами, трубами, цимбалами, скрипками й акордеонами, не рахуючи ударних інструментів, а також губної гармоніки й трьох гітар у руках хлопців із Nordines та бутлів цуйки в багажниках румунських колективів. Неважко собі уявити, що діється у 8-тисячному містечку, коли там висаджується такий десант. Утім, Ястров'є десант захоплював лише вдень. На ніч ми всі від гріха подалі поверталися на околицю, до затишної бази "Лісова хата" над озером, яке, з огляду на місцеві масштаби, справедливо називається Велике. Тобто, затишною ця база була, доки ми туди не приїхали. А з нашою появою вона перетворилася на суцільне буковинське весілля тривалістю в тиждень. Забава не для слабаків.
Але слабаків там і не було. Вивівши після безсонної ночі на міську фестивальну сцену своїх підопічних із гурту Nordines, Майкл Ярос (він же – Міхал Ярош) одночасно всіма буковинськими мовами, не оминаючи й української, сказав:
– У сиву давнину мої предки жили в Польщі. Потім переселилися до Словаччини. Потім, наприкінці XIX століття, до румунської Буковини. Відтоді всі наступні покоління мого роду вважали себе буковинцями, хоч і перебралися після Першої світової війни до Боснії. Пан Ковальський не дасть збрехати, що я так само вважаю себе буковинцем. Під час Другої світової моїх майбутніх батьків вивезли на роботи до Німеччини, де я і народився. Коли мені було 18, я виїхав до США. Як і ви, дорогі ястров'яни, я живу над одним із Великих озер, тільки трохи більшим і холоднішим, ніж ваше. А конкретно – над озером Верхнім, у місті Дулут, штат Міннесота. У будинку поряд із моїм прийшов на світ Боб Ділан. Щоправда, він покинув Дулут ще до мого приїзду туди. Але я знаю чоловіка, який вчив його грати на гітарі. Думаю, це достатній привід, щоб у рамках "Буковинського фестивалю" мій син Адам і двоє його друзів – Ераєн та Метью – зараз виконали для вас кілька Діланових пісень.
Останнього вечора, вже на базі, буковинці з Міннесоти зізналися мені, що тричі хотіли позичити на виступ у буковинців із Сучави загадковий здвоєний барабан з одинарною тарілкою. "Та нуй проблем, бубен як бубен", – щоразу відповідали сучавські і підливали цуйки, але барабан так і не позичили. На прощання ми з Nordines обмінялися обіцянками: я наступного року організовую їм бубен, а вони мені за це привозять на "Буковинські зустрічі" Боба Ділана. Навіть якщо це був сон, ми тепер маємо спільну мрію. Головне – щоби Збишек Ковальський не підвів і знову запросив нас на свій фестиваль
2 
1
Комментарии