І знову так звана "українська влада" розвела десятки моїх друзів і знайомих по різні боки уявної барикади. Одна їх частина твердить, що всі дії цієї влади зумовлені її безнадійною розумовою відсталістю, друга - що безмежним у своєму нахабстві цинізмом. І знову мені доводиться брати на себе роль миротворця, терпляче нагадуючи друзям і знайомим, що в наші постмодерні часи найадекватнішою формулою зазвичай виявляється не "або те - або се", а "попри все - і те, і се". Бо хіба можна лише чимось одним пояснити, наприклад, декларування 16,4 мільйона гривень "авторської винагороди" за книжки, яких ти - власне через свою неодноразово продемонстровану на цілий світ неписьменність - ніколи не писав і не напишеш?

Утім, книжки - то таке діло: кого в цій країні хвилюють книжки? Інша справа - футбол. Футбол - відколи я себе пам'ятаю і не пам'ятаю - хвилював у нас мільйони людей. Логічно. Наївний романтик і за сумісництвом великий друг Адольфа Гітлера барон де Кубертен якось ляпнув, мовляв, о спорт, ти - мир. Кажу ж: наївний. Бо спорт - це якраз не мир, а війна. Тільки в її сублімованому, тобто по можливості безкровному вигляді. І футбол - як спорт, у якому дружини виходять на поле битви з метою взяти штурмом ворожу браму, - є найвищим та бодай підсвідомо найзрозумілішим для широких мас проявом цієї сублімованої війни. Тим-то він і збуджує в народі такі емоції. Наше верховне командування приймає потрібні стратегічні рішення, наші воїни б'ються на передовій, а ми тим часом у тилу з усіх сил за них уболіваємо і робимо що можемо для спільної перемоги. Особливо важливими такі перемоги є для народів, які свої справжні війни раз у раз програють.

Звісно, ми не сліпі й завжди у мирні часи об'єктивно оцінюємо власні сили. Ми бачимо, що головні іноземні формування дещо переважають наше військо з погляду технічного забезпечення і бойової підготовки. Не кажучи про наше верховне командування. Але з першим сигналом до атаки ми притлумлюємо свій скепсис, забуваємо розчарування і пробачаємо давні образи. У будь-якому разі ми бажаємо своїм успіху, навіть якщо він - поклавши руку на передматчеве серце - виявиться не зовсім заслуженим.

Спорт - це не мир, а війна. Тільки в її сублімованому, тобто по можливості безкровному вигляді. І футбол - як спорт, у якому дружини виходять на поле битви з метою взяти штурмом ворожу браму, - є найвищим та підсвідомо найзрозумілішим для широких мас проявом цієї сублімованої війни

Так було завжди. Нинішня "українська влада" досягла неможливого: так більше не є. Відомо: ми живемо у світі, далекому від досконалості. Тому часто мусимо з розумінням ставитися до брутальності хоробрих, дурості добродушних чи цинізму розумних. Але той, хто примудряється одночасно поводитися як брутальний боягуз і цинічний дурень, навіть у дуже недосконалому світі не може розраховувати на поблажливість.

Попервах їхні - зокрема "нашого" МЗС - жалюгідні спроби реагувати на дедалі відвертішу зневагу з боку Росії та дедалі голосніші обурення з боку Заходу ще могли викликати регіт чи змішане з роздратуванням співчуття у стилі "опять двойка?". Тепер, напередодні Євро-2012, увесь цей кримінально-совковий гротеск викликає лише ненависть і огиду. А найгірше, що їм удалося запустити у колективній психіці українців процес перенесення цієї ненависті й огиди на українську державу загалом. Ми, мільйони вчорашніх чи завтрашніх уболівальників, бажаємо сьогодні повного провалу їхньому Євро разом з їхніми дорогами, готелями і стадіонами. Так, якщо подумати, ми бажаємо поразки самі собі. І все одно ми її бажаємо - тільки б насолодитися і їхньою поразкою також. Із ким і як зіграє футбольна збірна України - вже не має на цьому тлі жодного значення.

×