Нинішні комуністи, навіть із усіма негараздами та хворобами зростання, котрі країна переживає, найчастіше нагадують мужчин із офіційним діагнозом "статеве безсилля". Знаючи це, вперто подають себе такими собі мачо або героями вірша Василя Симоненка "Балада про зайшлого чоловіка". Нагадаю суть: приблуда оселився в селі, вимагаючи, аби йому догоджали, поїли та годували, а він зачне месію. Причому все ніяк не міг обрати собі дівчину – мовляв, нема серед них святих. Врешті приблуда, котрий хвалився породити месію, виявився... безплідним кастратом.
Усі ініціативи соратників Петра Симоненка виглядають не просто безплідними. Комуністи всякий раз демонструють: їхня партія паразитує на здобутках неіснуючого вже СРСР, і то – не на досягненнях українських радянських комуністів, а винятково на сумнівних заслугах товариша Сталіна. Інакше не назвеш ініціативу депутатів від КПУ Омеляна Парубка та Петра Цибенка узаконити збереження радянських назв українських міських та сільських вулиць, пов'язаних із війною 1941-1945 років. Її комуністи за радянською звичкою називають Великою Вітчизняною. Пам'ятників Невідомому солдату їм, бачте, мало...
Таким чином комуністи хочуть увічнити пам'ять про перемогу комуніста Сталіна над фашистом Гітлером. Забуваючи, що у проміжок часу від 1941 по 1944 рік територію України почергово окупували німецькі фашисти та радянські комуністи. Причому останні не звільнили українців від фашизму, а лише повернули собі те, чим заволоділи спочатку в 1918-1921 роках внаслідок громадянської війни, а потім – у 1939 році з умовами пакту Молотова-Ріббентропа. Тобто, в результаті домовленостей комуніста Сталіна та фашиста Гітлера.
Комуністи не розуміють елементарного: війну 1941-1945 років, котра є не перемогою, а передусім трагедією всіх народів, утягнутих в неї диктаторами, без їхніх ініціатив лишиться в підручниках історії, музеях, фільмах, книгах, музичних творах і творах образотворчого мистецтва, в людській пам'яті. Краще за всякі назви вулиць нагадають про ту війну щоденники Олександра Довженка, Анни Франк і Тані Савичевої, твори Василя Бикова, Алеся Адамовича, Віктора Некрасова та Еріха Марії Ремарка, фільми на зразок "Іди та дивись" Елема Климова, "Перевірка на дорогах" Олексія Германа, "Сходження" Лариси Шепитько.
Правда, переважну більшість цих творів радянські комуністи шельмували й таврували за нібито паплюження подвигу радянського народу. До речі, минулого року згаданий тут Петро Цибенко вирішив, за давньою компартійною звичкою, домогтися заборони роману Марії Матіос, застосувавши таке саме формулювання: паплюження пам'яті про останню війну. Хоча письменниця лише озвучила, що монумент у київському Парку Слави кияни та гості міста ще з часів СРСР називали "пам'ятником фалосу".
Виглядає так, що нічого, крім вуличних табличок у плані "вернуть страну народу", українські комуністи цьому самому народу і цій самій країні запропонувати не можуть. Вони просто не здатні розглядати як сучасний світ, так і сучасну Україну поза радянським контекстом. Забуваючи або, швидше за все, не бажаючи згадувати: саме комуністичний режим та комуністична ідеологія довели ту країну, в яку вони так залюблені, до банкрутства – економічного, політичного, соціального, культурного.
Це мимоволі, сам того не розуміючи, підтвердив і головний комуніст України Петро Симоненко. Якби не китайські комуністи, заявив він нещодавно, то українці ходили б голі та босі. А так комуністичний Китай постачає в Україну вал дешевої продукції. І взагалі, це китайські комуністи зробили сучасний Китай супердержавою.
Навряд чи товариш Симоненко сам носить китайські куртки, дивиться диски з радянськими фільмами на виготовлених у Китаї програвачах та пере червоні прапори в китайській пральній машині. Так само Петро Миколайович в силу обмеженості комунізмом світогляду не знає того, про що знає весь світ, включно з китайськими комуністами: серед товарів китайського виробництва є, так би мовити, різний "Китай". Продукція кращої якості йде в інші країни, а те, що для невибагливих та не дуже балуваних – у країни колишнього СРСР. Але і це ще не все.
Товариш Симоненко, котрий закликає не оцінювати комуністів лише за згадками про минуле, на що тиснуть їхні опоненти та відлякують народ розповідями про терор та Голодомор, напевне забув одну просту істину. А саме: у 1917 році комуністи захопили владу, завоювали чужі території, створили імперію та потужну оборонну промисловість, відгородилися від світу "залізною завісою". Але за 74 роки свого панування так і не змогли досягти хоча б восьмої частини тих успіхів, котрими зараз тішить Петра Миколайовича промисловість комуністичного Китаю. Саме комуністи довели країну до тотального зубожіння. А раз так, то закликати людей рівнятися на комуністів, причому – китайських, а не українських, котрим за всю історію КПУ нема чим, крім пам'ятника Сталіну в Запоріжжі, похвалитися – наявна ознака поведінки лузера. Невдахи, котрий не має в активах нічого, крім провальних гасел та сумнівних перемог влади, політика якої трималася винятково на терорі.
5 
1
Комментарии
42