Сирота

Національна опера років зо п'ять тому. Прем'єра. Навпроти мене в бельетажі сидять Віктор Ющенко з дочкою Віталіною. Удова композитора сидить недалеко й занепокоєно спостерігає за реакцією президента. Ні разу не аплодує, хоча зала зірвалася на ноги й реве хвилин 10.

– Ну хіба це режисер? – удова хапається у фойє за перший-ліпший диктофон – мій. – На його вистави по п'ять квитків продають. А таке самовпевнене, наче Бога за бороду взяло. Фінал перенівечив, порізав по живому, угробив! Деякі репліки треба було сказати з пафосом, інакше не вражає. Але хіба це може зрозуміти 20-річна дитина? Якби автор опери встав із могили і побачив цю "геніальну" постановку, він би знову помер!

Після виходу статті телефонує в редакцію "20-річна дитина".

– Нащо брехати? – ледве не плаче. – Я тільки-но говорив із... – називає прізвище вдови. – Вона сказала, що в мене прекрасна постановка!

А я їй, падлюці, гроші на поламану ногу вибивав!

Даю прослухати диктофонний запис.

– От сучка! – вибухає телефон. – А я ж їй, падлюці, гроші на поламану ногу вибивав!

За кілька місяців зустрічаємося втрьох на якомусь фуршеті. Режисер саме чаркується із вдовою. Коли бачить мене, закашлюється.

– Ви? Насмілилися? Сюди? Прийти? – вдова театрально махає виделкою з настромленою ковбасою. – У вас є батьки, які мали б дати якесь, уявлення про мораль? У вас є діти? ­Нічого хорошого з них не виросте.

Наступного дня роблю репортаж із товариства анонімних алкоголіків. Люди 3 години говорять про те саме: хто вже кинув, хто ще не кинув, а хто – зірвався. Їхні кадики методично дрижать у такт слова "горілка". Сиджу й думаю: всі наші українські моралісти дуже схожі на товариство анонімних алкоголіків. Більшість говорять про речі, які самі уже ­втратили.

Відтоді на запитання, чи є у мене батьки, які мали б дати уявлення про мораль, завжди кажу: "Я – сирота".

×