Український Пантеон: сваримося - отже, існуємо

Нарешті - президент підписав указ про створення Українського національного пантеону. І одразу - спалахнули сварки довкола того, кого варто до нього включати, а кого ні, кому це вигідно та наскільки цей крок взагалі на часі. Але давайте згадаємо інші європейські пантеони: коли і за яких умов вони створювалися? І якщо ми аж так гаряче сперечаємося довкола наших національних героїв - може, це означає, що ми нарешті подорослішали?

Верховна Рада ухвалила закон про Український національний пантеон, і за чудовою традицією розгорнулися словесні баталії щодо доречності, яких героїв там ховати, кому вигідно і так далі. Не менш чудово, що це не тільки наша традиція.

Ерік Гобсбаум, британський історик, писав, що більшість того, що ми звикли вважати давньою традицією, насправді сконструйовано доволі свідомо і доволі недавно - саме в ті моменти, коли суспільству потрібно було терміново відчути безперервність з минулим, яку в реальності ще належало створити.

Британська монархія з усім її церемоніалом, шотландський кілт у тому вигляді, який ми знаємо, американський День подяки - усе це пізніші конструкції, які просто добре зіграли роль давнини. Вписалися, так би мовити. З цього погляду Україна не вигадує щось неправильне, ми нарешті робимо свідомо те, що інші нації колись зробили, тільки видали за одвічне. Адже великий пласт нашої публічної традиції, правил і цінностей мають у собі імперський та радянський впливи, які вкрай важливо витісняти.

Моріс Альбвакс, французький соціолог, ще на початку минулого століття показав механізм, чому це взагалі спрацьовує: пам'ять - це ніколи не чиста фіксація фактів, вона колективна за самою своєю природою, і формує її не стільки минуле, скільки те, що потрібно суспільству просто зараз, щоб триматися купи. Ми не пригадуємо історію такою, якою вона була, - ми складаємо з неї те, без чого не можемо обійтися сьогодні, і в цьому, властиво, немає нічого ганебного, бо альтернативи - жити без спільної пам'яті взагалі - не існує.

Паризький Пантеон, який Україна частково брала за орієнтир, і сам пройшов шлях, який варто пам'ятати саме зараз, коли всі бояться, що список героїв вийде надто суперечливим. Спочатку церква Святої Женев'єви, потім за одну ніч Національних зборів у 1791 році - світська усипальня, потім знову храм при Наполеоні, потім знову мавзолей, залежно від того, хто в даний момент вирішував, що Франції потрібно пам'ятати.

Вольтер і Руссо там лежать поруч, хоча за життя писали одне проти одного памфлети, які сьогодні назвали б токсичними. А Марі Кюрі стала першою жінкою, похованою в Пантеоні за власні заслуги, а не як чиясь дружина, аж у 1995 році - через сто років після відкриття радіоактивності. Непогана ілюстрація того, наскільки повільно навіть найдавніші демократії домовляються, кого вважати своїми достойниками.

Сам закон, до речі, написаний доволі обережно, з врахуванням кількості охочих посперечатися. Пантеон - об'єкт державної власності, споруду оберуть через відкритий архітектурний конкурс, фінансування - з держбюджету. Право на вшанування отримають глави держав чи прирівняні до них постаті від Русі й Війська Запорозького до УНР, ЗУНР і сучасної України, головнокомандувачі, включно з тими, хто керує Збройними силами під час нинішньої війни, а також усі, хто зробив винятковий внесок у державотворення, культуру, науку, мову, релігію чи громадянське суспільство. Це формулювання настільки широке, що фактично лишає остаточний відбір на потім, на розсуд тієї самої суспільної дискусії. Єдине жорстке обмеження - заборона ховати там засуджених за злочини проти основ національної безпеки чи проти миру і людства.

Очікувати, що навколо українського пантеону запанує злагода, було б, м'яко кажучи, наївно. Польща вже погрожує (не)вступом до ЄС через можливе вшанування діячів ОУН і УПА; всередині країни точиться суперечка про те, чи можна класти в одному просторі козацьких гетьманів і сучасних захисників; хтось обов'язково скаже, що список надто вузький, а хтось - що надто широкий, і так буде щоразу, з будь-яким переліком, який хтось наважиться запропонувати.

Але саме в цьому й полягає сенс, який легко проґавити за галасом. Мертві, яких туди покладуть, давно не потребують нашого схвалення - свої вчинки вони вже зробили. А живі, які щороку сперечаються, кого туди пускати, тим самим щоразу заново домовляються, хто вони такі, і ця здатність сваритися за власну спадщину, замість того, щоб отримувати її готовою від когось іншого, і є найточнішим доказом, що ця спадщина взагалі існує.

Сваримося, отже, існуємо.

Оригінал