Тінь Кремля. Чому жертві треба доводити своє священне право на захист?
Зупинка бойових дій, територіальні поступки і не тільки... Чому керівники деяких країн досі вважають, що агресія Росії - це закономірність, а наш спротив їй - прикра випадковість?
28 травня з Берна до усіх столиць країн-учасниць Саміту передали компромісний варіант підсумкового комюніке події. Швейцарці запропонували проєкт, у якому не було жодної згадки про "агресію Росії проти України". Крім того, пропоноване рішення Саміту створювало юридичне вікно для того, щоб за потреби включити відмову України від частини її території до умов "сталого миру з РФ". Ще однією ключовою проблемою попереднього проєкту було те, що він розмивав значення "формули миру" і відкривав простір для міжнародного обговорення усіх альтернативних бачень миру, наприклад китайсько-бразильського, яке передбачає зупинку посилення ЗСУ та зупинку бойових дій. Мене особисто вразили "вимоги щодо посилення довіри".
Президент Зеленський та всі дипломатичні служби України змушені були робити низку заяв із вимогами змінити формулювання, які не просто принижують нашу гідність і ставлять під сумнів наше право на Незалежність, але і закладають у документ і припускають можливість відмови України від частини її територій.
Вже 9 червня швейцарці врахували наші вимоги і розіслали новий проєкт комюніке. Тепер до уваги братимуть лише ті мирні пропозиції, які відповідають міжнародному праву та Статуту ООН. Мається на увазі: безумовне повернення кордонів 1991 року та безумовне право України продовжувати відбивати російську агресію і звільняти окуповані території.
...як таке можливе у сучасному цивілізованому світі, що агресор користується не тільки правами, але і повагою, а права жертви агресії можуть ставитися під сумнів навіть на такому високому рівні, як міжнародний саміт миру?
Я не хочу порівнювати ці два проєкти, про це вже багато сказано і написано. Я хочу проаналізувати причини: як таке можливе у сучасному цивілізованому світі, що агресор користується не тільки правами, але і повагою, а права жертви агресії можуть ставитися під сумнів навіть на такому високому рівні, як міжнародний саміт миру? Чому так стається? Звідки у лідерів політичної думки з'являються такі думки? Чи їм хтось нашіптує подібні до травневого проєкти спільних рішень? Хто ці люди, які під час великої війни пропонують "заходи щодо зміцнення довіри"? Хто кому має більше довіряти? Ми терористам і вбивцям? Чи ми учасникам саміту?
Почнемо з того, що мало хто, чи майже ніхто із тих, хто приймає рішення і диктує умови на міжнародному рівні, є молодшим п'ятдесяти років. Тобто, усі ці люди, принаймні європейці, формувалися як особистості у інформаційному та освітньому просторі, створеному совєцьким союзом. Треба сказати, що за тридцять років після 1991 року у цьому просторі мало що змінилося.
Отже, переважна більшість впливових політиків у Європі говорять наративами та живуть стереотипами, що їх творили і продовжують творити у Кремлі. Для них усі, хто проживав у СРСР, були і є "русскімі"
Отже, переважна більшість впливових політиків у Європі говорять наративами та живуть стереотипами, що їх творили і продовжують творити у Кремлі. Для них усі, хто проживав у СРСР, були і є "русскімі". А всі війни, які веде Росія в Грузії, Вірменії, Азербайджані, Ічкерії, Молдові, та Україні - це внутрішні громадянські конфлікти.
Щоб не виглядати голослівним, наведу кілька прикладів із далеких часів та сьогодення. У 1986 році я працював у місті Мошонмодьорвар (Угорщина) на консервному заводі. Разом з нами, а це був міжнародний студентський будівельний загін, працювали німці, поляки і, звісно, угорці. То їм усім доводилося постійно доводити, що ми є українцями, а не росіянами. Що ми зовсім інший народ. Але довести це було майже неможливо, бо і перекладачі, які працювали з нами, і більшість студентів послуговувалися для простоти взаємопорозуміння московським язиком. Для наших тодішніх закордонних колег було незрозумілим, як два різні народи можуть говорити однією мовою? Бо ж одна мова - один народ!
Інший приклад. Сьогодні в Австрії більшість телефонних додатків для перекладу із мови на мову не мають української. Австрійці всі глибоко переконані, непохитно впевнені у тому, що кожен українець володіє російською. По всій Австрії одна із політичних партій, яка йде на вибори до парламенту, розвішала плакати із Зеленським, який "підтримує війну". Тобто, за їхньою логікою, якщо би не наш президент, то війна би давно закінчилася і в Європі запанував би мир!
Австрійці взагалі дуже спокійний і урівноважений народ. Я ніколи не бачив щоб австрієць кудись поспішав. Я ніколи не чув, щоб на вулиці автомобіль сигналив. Щоб хтось не пропустив пішохода на переході. Автомобілі зазвичай зупиняються ще до того, як ти дійшов до переходу, хоча може виявитися, що ти і не планував саме тут переходити вулицю. Але вже переходиш, бо незручно якось. У своєму розміреному і передбачуваному житті їх дратують тільки навчальні повітряні тривоги, які лунають щотижня у визначений день і час. Але звинувачують вони чомусь не Путіна.
Совєти і їхні наступники докладали і докладають багато зусиль для пропаганди брехливої історії та міфів про єдиний народ, про братні народи, про старшого брата, про те, що російська земля там, де розмовляють російською
Совєти і їхні наступники докладали і докладають багато зусиль для пропаганди брехливої історії та міфів про єдиний народ, про братні народи, про старшого брата, про те, що російська земля там, де розмовляють російською… Більшість європейських видань, радіо та телеканалів до 2022 року брали інформацію про події в Україні із московських сайтів та від їхніх інформаційних агентств. Які політики могли вирости на такому інформаційному ґрунті? Тільки такі, як, наприклад, Орбан.
А якщо ще врахувати освітній момент? Бо ж дуже багато жителів Європи, Африки, Латинської Америки, Азії закінчували московські навчальні заклади. Частина з них була завербована московськими спецслужбами або взята ними "на гачок". Саме це все у комплексі та ще багато інших чинників, про які згадати у одному матеріалі просто неможливо, - і стає причиною того, що на світовому рівні деякі лідери регулярно стають на сторону Росії та пропонують нам видимість миру на невигідних для нас умовах.
Як таке стає можливим сьогодні? А дуже просто. За 33 роки Незалежності ми надто мало уваги приділяли і приділяємо інформаційному простору, у якому, як відомо, порожнечі не буває. Не заповнюємо ми - заповнюють вороги.
У багатьох країнах Європи тепер проживають тисячі наших громадян. Частина з них утверджують у свідомості європейців старі стереотипи, але частина розмовляють принципово тільки українською. Дехто пробує самотужки заповнити ті прогалини, які існують у медійному світі. Так, у Відні Ганна Гнєдкова створила інформаційне агентство і відстоює кожну новину про Україну в австрійській пресі, доводить до свідомості чужих їй людей правду про нашу націю. Було б добре, якби держава підтримувала такі ініціативи.
Не секрет, що від 24 лютого 2022 року наша десятирічна війна триває в режимі "реального часу" для решти світу. Українські митці і мисткині (останні значно частіше, через заборону виїзду для чоловіків) нарешті заговорили про свою національну культуру й історію на повний голос - і були почуті. Але... Найчастіше - такі культурні ініціативи здійснюються коштом неурядових організацій. Що ж до профільного міністерства культури та інормаційної політики... Ми навіть міністра досі не маємо - що вже говорити про утвердження і захист українства у світі. А жаль.
